Ігор Сілівра

Зернятка на шахівниці

1

Пролунав різкий дзвінок, щось клацнуло, і заґратовані двері відчинились. До короткого порожнього коридору вступило два дрони та троє людей: один у чорній формі приватного агентства та двоє в цивільному. Дрони негайно відбігли до стін, напевне, забезпечуючи собі кращі кути обстрілу. Дочекавшись, поки двері зачиняться, охоронець кивнув камері, що причаїлась під стелею; знову задзвеніло, клацнуло – і відчинилися двері в протилежному кінці коридору. Охоронець мовчки підійшов до однієї з камер і показав на цілком зручні з вигляду тапчани всередині. Потім, зачинивши двері, він спершу дочекався дзвінка, знову кивнув камері та покинув приміщення.

Молодший із затриманих зняв великого солом’яного бриля, кілька разів обмахнувся ним і простягнув сусідові.

– Дякую, Костянтине. Шкода, що не допоміг.

– Та залиш уже собі. Давай просто Костя. Андрію, я ж просив: без церемоній.

– Ну, не знаю, – Андрій нервово хихикнув. – Може, ти зараз і знати мене не захочеш. Слухай, справді: так і роби. Ти мене не знаєш, сюди потрапив випадково і все таке.

–А я взагалі маю щось казати? Ну, крім того, що я дійсно тут випадково і нічого не знаю? Має ж бути адвокат, мають пред’явити обвинувачення… Хіба ні?

– Ох, Костю, Костю, – Андрій заховав обличчя в долоні. – Та забудь ти свою роль хоч на хвилину… Може, й будуть обвинувачення. І адвокати. Але ти справді забагато знаєш, навіть ураховуючи, що не знаєш нічогісінько. Тому, боюсь, ніхто не ризикуватиме. Хоча, якщо поталанить, то тебе купуватимуть, щось запропонують. Якщо зможеш – забудь свою роль, погоджуйся.

Деякий час вони мовчали. Несподівано Андрій знову захихотів.

– Ти чого?

– Та так, уявив, що хтось же має грати і роль в’язня, хіба ні? Не ситуація, а мрія будь-якого письменника. От уяви собі – сидить у камері поруч здоровенний татуйований хлопець, із рудою бородою, мовчазний такий. Ми розмовляємо – а він качає прес. Раз за разом, весь час. Не говорить, не реагує на нас, качає прес. Здорово, га?

– Гей, ви! – Андрій схопився за ґрати та спробував зазирнути в камеру. – Чуєте? Беріть ідею, дарую!

– Заспокойся, друже, заспокойся. Ми ж у цивілізованому місці, я певен…

– Ох, дурню, ну невже ти ще нічого не зрозумів? Цивілізоване місце, ха!

Андрій узявся нервово пощипувати кінчик свого довгого носа.

– Ну подумай сам, ти ж уже знаєш достатньо. Країна тільки відновлюється після війни, нові вибори загрожують новою політичною кризою, з війни повернулось півмільйона солдатів, півтора мільйони біженців чекають, щоби повернутись до дому… І що? Що, я тебе питаю? Із грошей, які так важко вдалось отримати, вони… так-так, вони беруть і роблять показуху! Потьомкінську дєрєвню для ТБ! Дєрєвню! Замість того, щоб відбудовувати заводи, дороги та шахти, вони… ех, що тут казати.

Костя дістав із кишені носовичок та акуратно протер масне обличчя.

– Навіщо я в це вв’язався…

– Що, роль тріснула? Ох, фермере… І не «вв’язався», а вплутався, по ролі тобі слід правильно говорити… А, щоб їх усіх…

Раптом пролунав уже знайомий подвійний дзвінок, дальні двері відчинились. До коридору вкотилася ще трійка. Хоча ні, дронів тільки двоє, те, що здалося третім механізмом, виявилось інвалідним візком. Немолода жінка під’їхала майже до самих дверей та уважно подивилась на чоловіків.

– Ідея непогана, – без передмови почала вона. – Беру. Ви хотіли мене бачити?

– Ха-ха, ну звичайно! А у вас тут, либонь, роль найголовнішого начальника. Цікаво, який ідіот вирішив, що начальник має мати фізичну ваду? Га? Хто ви така?

– Сюзен Іваненко, доктор психології й тутешній директор. Заспокойтесь, випийте води, – в голосі жінки задзвенів лід. – Ноги я втратила, коли залишки терористів вирішили прориватись із Амвросіївки. Я була в переговорній групі, пам’ятаєте ту історію? І можете вірити собі в усе, що завгодно, але головна тут я. То що ви хотіли мені сказати?

 

 

2

 

Степове донецьке сонце припікало так, як може припікати тільки в кінці серпня. Воно не залишало ані тіні, ані прихистку на широкій, гарно асфальтованій і майже безлюдній вулиці. Поодинокі перехожі перебігали із тіні в тінь, ховались у кондиціонованих офісах та кафешках, намагались зайвий раз не показувати носа на вулицю. Колись, місто зазеленіє, затишку стане більше, а голого бетону менше, проте це станеться через роки й роки.

Засмаглий довгоносий чоловік у білій, насунутій на очі бейсболці, їв морозиво й неквапом простував тротуаром. Згори долинуло ледь чутне дзижчання безпілотника. Якби камери цього сектору мали дещо інше розміщення, то уважний спостерігач помітив би ледь вловиму зміну постави та виразу обличчя перехожого; втім, якби камери тут розміщувались інакше, його б тут і не було. А згори важко відрізнити один силует від іншого.

Дочекавшись, доки звук зникне та доївши ескімо, перехожий акуратно викинув упаковку в смітничку і швидким кроком людини, яка знає, що робити, пішов уперед. Якщо вірити карті, яку він устиг переглянути перед тим, як вимкнути смартфон, десь тут має бути літнє кафе із великими парасольками, що захистять і від сонця, і від надто допитливих поглядів з неба. А там уже можна буде вирішити, що робити далі.

Пам’ять не підвела, а тінь принесла невелике полегшення. Зручно примостившись у пластиковому кріслі, чоловік дістав носовичок та акуратно витер обличчя, зиркнувши навсібіч. Камер він не помітив: їх, загалом, тут і не повинно бути, проте зараз ні в чому не можна бути певним. А перехожий не без підстав побоювався, що кожна камера, кожен безпілотник і кожен поліцейський дрон цього міста зараз шукає саме його, Андрія Богдановича Петренка, широко відомого у вузьких колах спеціаліста із добування інформації.

«Що далі? – Андрій знову пригадав карту секторів розміщення відеокамер. – Довго просто так сидіти не можна, викличу підозри. Можна щось замовити та розплатитись готівкою, ніхто не здивується, що полінувався йти до термінала. Гаразд, час є, що далі? До приміщень краще не заходити, завеликий шанс потрапити у вічко камери. Карткою розраховуватись теж не можна. Ех, як усе недоречно!»

– Щось бажаєте? – офіціант виник несподівано.

– Пива холодного, безалкогольного, та щось до нього на ваш смак, – відповів Андрій, не озираючись.

– Хвилинку!

Офіціант зник, наче випарувавшись на сонці, Андрій трохи розвернув стілець і знову поринув у роздуми.

«Таксі за місто не повезе, та й не варіант це, в кожній машині біометричний сканер. Автовокзал перекритий, залізниця… Залізниця – варіант. Тільки туди треба добратись – це раз. І шукатимуть мене там, це два. Не місто, а чортів акваріум! І спека…»

Думки спробували розбігтись, і Андрій відпустив їх, сподіваючись, що підсвідомість сама придумає щось геніальне. Якось непомітно конденсувався офіціант, залишив замовлення та знову випаровувався. Пиво виявилось крижаним і майже справжнім на смак. Гудіння за спиною спершу змусило Андрія напружитись, проте потім він розвернув стілець і з цікавістю взявся спостерігати за роботою будівельників. Напевне, у них щойно був обід, бо двоє роботяг мали надто вже задоволений та сонний вигляд.

«Роль: ретельні творці з дев’ятої до шостої, –зауважив подумки Андрій. – Робота приносить їм задоволення, проте не є сенсом життя. Раді боротися за справедливість, якщо це не занадто складно».

Тим часом перший будівельник вправно оглянув виконавчі механізми будівельного принтера, а другий ненадовго зник десь по той бік споруди. Потім його голова з’явилася вже у віконці кабіни, загорілись попереджувальні вогні, і головки механізму почали снувати вздовж каркасу, накладаючи шар за шаром бетон, пластик чи кераміку.

«І кабіна в них із кондиціонером, – подумалось Андрієві. – А коштує ця показуха стільки, що можна було б найняти кілька бригад мулярів, ще й залишилось би на оздоблення».

Спостерігаючи, як на очах виростає каркас нової будівлі, Андрій навіть пропусти момент, коли біля нього з’явилось блюдечко із вареними креветками.

– Краса, правда? Ви дозволите?

Міцний, хоч і дещо огрядний чоловік із рівною чорною чуприною, не чекаючи відповіді, присунув стілець. Великого солом’яного бриля він акуратно примостив скраєчку столу.

Відповідати Андрій не став, тільки подумки вилаяв себе за неуважність.

– Краса, правда? Вжик-вжик, вжик-вжик, вжик-вжик – і будинок майже готовий. Цілком, із усіма трубами та комунікаціями! А знаєте, ви маєте рацію, що сидите на вулиці. Я теж не люблю цього кондиціоновано-стерилізованого повітря. Неживе воно якесь і, знаєте, думаю, що навіть шкідливе. Ну, не в тому розумінні, шкідливе, що шкідливе, а в тому, що немає в ньому справжнього, живого відчуття! Ви безалкогольне п’єте? Теж за кермом?

– О! – негайно пожвавився Андрій. – То ви своїм транспортом? Я гадав, що містом тільки автоматичні таксі їздять.

– Так то по місту, – зітхнув чоловік. – А я з ферми, туди автомати не їдуть. Самому доведеться. Костянтин Ніколаєнко, можна просто Костя.

– Андрій, письменник! Ви навіть не уявляєте, наскільки приємно! Ви ж справжній фермер!

– Найсправжнісінький, – випростався Костя. – Нас десяток поки що, не більше. Знаєте, коли я долучився до цього проекту, мені дали тільки клаптик землі та два дрони. Ну і кредит, звісно. А далі сам, усе сам. Я ж тут чи не перший був. Принтер орендував, хату звів, техніку он уже викупив. Дронів уже п’ять, і землі більше. То ж просто – бери і обробляй.

Фермер спохмурнів.

– Тільки страхування дороге. Дрони дурні, не розуміють, що таке міни, а в землі стільки цього залізяччя… А тепер я й сім’ю привіз, кавуни вирощую, помідори… Ой, Андрію, ви не уявляєте, які в мене помідори…

– Не ті, що в кафе? – зіронізував Андрій, прокручуючи в голові варіанти: як далі повернути розмову.

– Ну, ніби ті, але ж просто з землі вони… ну, не знаю, живіші, чи що! В магазині наче й ті самі, але вони вже не зовсім такі.

«Так, роль у нього – простодушний роботяга-фермер. Такий, що із себе сорочку зніме, але гостя вдягне. І за правду підніметься. Вгадав, чи ні? Згадуй, згадуй… Помідори, кавуни, бриль… Бриль! Точно! Якщо вгадав, то це шанс!»

– Знаєте, ніколи не був на фермі. А цей бриль… він що, направду зроблений власноруч? Чудова, неймовірна робота!

Фермер аж почервонів.

– Так думаєте? Якщо чесно, то я давно хотів щось таке робити, а як побачив… – він нахилився ближче та стишив голос, – цю роль, то наче відчув: моє!

– Дивне відчуття, – Андрій зітхнув, наче перед стрибком у воду. – Це все бачити.

– Розумію…

– Ні, Костю, не розумієте. Я ж не живу тут, я описав це все. Давно, ще до початку. Звичайно, потім над усім цим працювало багато, дуже багато людей, але бриль, дрони, ферма, двоповерховий будиночок із блакитними фіранками та голубами на ґанку… Це я придумав. Хоч ні, голубів і фіранки сплагіатив у Сент-Екзюпері.

– Правда?

– Правда, чоловіче. Пробачте, ви дозволите напроситись у гості на вашу ферму? Тут усе виросло, помінялось – я й не думав, що матиму шанс побачити ті частинки, які були із самого початку… Цей бриль… знаєте, він мені наснився. І от я тримаю його в руках. Дозволите поносити?

– Так-так, звісно. Невже ви? Невже справді? О Господи! Звичайно, звичайно, для мене велика честь буде запросити вас… Ох, повірити не можу…

Десь у небі знову почулося специфічне дзижчання безпілотника.

– Розлітались щось вони сьогодні, – Костя визирнув з-під парасольки та, примружившись, подивився в небо.

– Глядачі хочуть бачити все, – вдавано-байдуже знизав плечима Андрій. – А може, якийсь івент відіграють. За екранами безпілотника сидить покалічений війною ветеран, який, незважаючи на все, знайшов себе в новому житті. Він повністю присвятив себе роботі, й тому не помічає симпатичну тоненьку дівчинку, що дивиться на нього закоханими очима. Але одного разу…

– Ви так розповідає, що аж захотілось побачити. Жаль, що не можна.

– Так і мусить бути, Костянтине. Це місто повинне давати людям надію, і кожен глядач має знайти в ньому себе.

– Думаєте, і на мене комусь цікаво дивитись?

«Не обов’язково, статисти теж потрібні», – уголос цього Андрій, звісно, не сказав.

– Звичайно, так. Мені, наприклад, цікаво, і дуже. Тільки, пробачте, я тут ненадовго, роботи багато, знаєте…

– Так, так, звісно. Зараз я розрахуюсь – і рушаємо. Знаєте, це для мене велика честь! Ох, дружина не повірить… Ви ж дозволите пригостити вас?

– Але наступний раз – за мною! – весело відповів Андрій. – До речі, бейсболка мені вже не потрібна. Візьмете на пам’ять?

«Якщо наступний раз узагалі буде».

 

Чомусь Андрій очікував, що Костя приїхав у місто на великому синьому тракторі харківського тракторного заводу, чи хоча б на потужному мотоблоці, запряженому в звичайнісіньку підводу. Ну, або на чомусь модерновому, дуже дорогому, проте доречному на тлі будівельних принтерів, автоматичних таксі та поліцейських дронів. Але ні, фермер підійшов до звичайнісінького мотоцикла з коляскою, буденно вдягнув шолом і простягнув такий самий Андрієві. Бриль довелося затиснути між колінами.

Мотоцикл, щоправда, виявився не зовсім звичайним: замість очікуваного деренчання тихо загув електродвигун та зашурхотіли шини по асфальту.

– Щось тут не те! Неправильно!

– Що?! – перекричав Костя вітер. – Ларингофон увімкни, вітер – не чути!

Андрій, подумки вилаявшись, намацав збоку кнопку. Зайвий шум одразу ж зник, а довколишні звуки стали чіткими, як і голос супутника.

– Неправильно це, – повторив він. – Мотоцикл не повинен їхати безшумно. Читачі, тьху, глядачі не зрозуміють такого.

– Он як! А я дивуюсь, чому так рідко трапляються дорожні івенти. Мабуть, як то кажуть,  маєте рацію. Знаєте, пане письменнику, це геніальний винахід! Не просто почати знімати серіали про життя – а дозволити комусь жити в них! Це дає людям надію.

Андрій не відповів.

– І знаєте, що найцікавіше? Що це все працює! Я так мріяв одного ранку отримати листа із запрошенням! І, уявіть, отримав!

– Так, так, зводяться будинки та дороги, обробляються поля. І кожен мріє про те, що одного ранку він прокинеться – й отримає листа із запрошення до цього міста, стане частинкою оцього життя! – хоч мотоцикл котився майже безшумно й електроніка дозволяла спокійно розмовляти, вона ж не дозволила фермерові почути, як скреготнули зуби в його супутника, відфільтрувавши цей звук як беззмістовний шум.

– А ферма далеко?

– Не дуже, іншого дня доїхали б за півгодини. Але сьогодні глобальний івент, поліція когось ловить. А що, пане письменнику, навіть в ідеальному місті повинні бути злочинці? І, до речі, завжди було цікаво: все, що я роблю, воно наче справжнє. Помідори, ха-ха, точно справжнісінькі. Але якщо, наприклад, сьогодні знімають серію про поліцейську погоню – як тоді? Невже справжніх злочинців завозять? Не вірю. Але й інакше – несправедливо.

– Костю… Чекай, зупинись. Мені щось недобре.

– Ох, друже, це сонце напекло. Потерпи, зараз затінок повернемо, знайдемо щось прохолодне. Чи, може, «швидку» викликати?

Мотоцикл пригальмував і заїхав у тінь найближчої будівлі.

– Ні, ні, чекай. Не треба «швидку». Ти втрапив у пригоду – на жаль, справжню, а не івент, не сцену для глядачів шоу. Коротше, однаково хтось мусить мене судити, чом би й не ти? Захочеш гукнути поліцію – вперед, але спершу вислухай.

– То поліція шукає тебе? І це не івент?

– Ні, все по-справжньому. Мені треба покинути місто й добратись до надійних ЗМІ, от і все. А вони хочуть цьому завадити.

– Так… – Костя скинув шолом і скуйовдив чуприну. – Розповідай.

– Ти ж розумієш, що доказів просто зараз я надати не зможу? Добре. Ну, то слухай. Усе почалося з того голосування за найкращий проект серіалу. Я тоді начебто переміг, узявся до роботи… Ідеї були саме такі, як ти зрозумів: показати людям краще життя тут і зараз, створити такий собі місток між теперішнім та майбутнім. Він існував би спершу лише на телебаченні, але потім потроху втілився б у життя.

– Добрими намірами вимощена дорога в пекло?

– Та ні, радше засоби нівелюють мету. Серіал пішов досить жваво. Я навіть проковтнув свою гордість і переписував геть усі сценарії згідно з баченнями режисерів. Потім зрозумів, що насправді моя перемога – тільки вдала ширма для когось. Образливо, але змовчав.

– І за що полюють за тобою?

– Після успіху серіалу його взялися продовжувати як реаліті-шоу. Та що я розповідаю – ти ж учасник. І це теж мало успіх. Минулого разу я саме приїхав працювати над глобальним івентом, до якого мало б долучитися чи не все населення міста. І, як то буває, заліз не в свою справу. Потім копав сам. До речі, знаєш, яка вартість одного будівельного принтера? А дрона?

– Е…

– Ото ж бо й воно. Повір, дешевше й раціональніше було б дати роботу сотні людей.

– Це не факт. У будь-якому разі, якщо для цього є гроші…

– А от тепер ми й підійшли до головного. Грошей на все це нема: реаліті-шоу присмокталося до фондів, виділених ООН для реабілітації біженці, до фондів реформ, до різноманітних благодійних фондів… Замість того, щоб відбудовувати Україну, вони знімають дуже, дуже дороге кіно з декораціями в натуральну величину.

Костя знову потер чуприну.

– Я гадав, ти про відкати говоритимеш. І про все таке інше.

Він виразно помахав рукою в повітрі.

– Та не встиг я розібратись, що й куди йде. Злочин таки скоїв: щоби підтвердити підозри – описав івент у банку, залишивши собі віконце, коли нікого там не буде. Потім пробрався і злив бази на флешку. Знаєш, я не розуміюся на цьому, але якщо в тебе є можливість написати сценарій, то все зводиться до простих дій, які реально натренувати за досить короткий час. Поки переписувалося, дещо встиг переглянути, хоч мало що зрозумів. Тому я не знаю, кому вигідно, й не знаю, навіщо це все робиться. Може, інші розберуться. Але я точно знаю, що на це витрачається купа цільових грошей: замість нової країни ми маємо новий серіал. І, так, я ж не сказав. За точність не ручаюсь, але на це місто йде точно більше половини.

– Навіть і не знаю…

– І я не знаю. Але, хоч який уже є, я брав у цьому участь і зроблю все, щоб громадськість про це знала. Бо, хоч як крути, вона здобула це право. То що робитимеш? Гукнеш поліцію?

Фермер покрутив у руках шолом, кинув його в коляску й заклав великі пальці рук за пояс.

– Якщо кажеш правду, то допоможу тобі. А як я можу знати, що ти не обманюєш?

– Не можеш, – погодився Андрій. – Зовсім не можеш. Хіба що… знаєш, ось тобі флешка, все на ній. Доберемось до комп’ютера – зроби копію, там усе й покажу. Ну, або поїдь зі мною… не знаю. Якщо припустити, що я злодій, то так само заговорював би тобі зуби. Не знаю, Костянтине – думай, вирішуй. А поки що подай сюди бриля, бо я зварюсь в цьому шоломі.

 

 

3

 

Першим озвався Костя.

– По якому праву ви нас затримали? І взагалі, що тут відбувається?

Жінка похитала головою.

– Пане Ніколаєнку, як я знаю, ваш товариш уже виклав)вам своє бачення ситуації, тож не варто робити вигляду, що ви нічогісінько не розумієте. А от вислухати мене, мабуть, варто.

– Будете переконувати, що він бреше, а ми тут затримані цілком законно?

Жінка усміхнулась.

– Ні, обидва рази – ні. Документи, які переписав цей чоловік, цілком достовірні. Тобто, якщо він справді переписав те, що збирався. А ви тут не затримані, хоч і варто було б.

– Смієтесь, так? – подав голос Андрій. – Отже, ми не затримані? А що ж, Сюзанно?

– Сюзен, будь ласка. Мої батьки дуже Азімовим захоплювались. А ми просто балакаємо.

Жінка зітхнула.

– Давайте, все-таки, я розповім по черзі. В 1971 році американський психолог Філіп Зімбардо провів украй цікавий експеримент. Якщо не вдаватись у подробиці, то все було десь так: він набрав добровольців, випадковим чином розділив їх на ув’язнених та охоронців та помістив їх у імітацію в’язниці. І більше нічого. Але дуже швидко в ході експерименту почали виникати ситуації, подібні на ті, які пізніше довелося спостерігати в сумнозвісній в’язниці Абу-Грейб. Кожен третій охоронець, яких, нагадаю, набрали з-поміж звичайнісіньких людей, виявив нахил до садизму. Всього лише на шостий день експеримент довелося припинити.

Психолог скерувала візок по коридору та проїхала вздовж камер.

– Піддослідні були звичайнісінькими пересічними громадянами. Не садистами. Ніхто не змушував їх те робити, не віддавав злочинних наказів. Їх зробила такими сама ситуація, їхня роль. А ми тут проводимо інший експеримент, обернений стенфордському. Не так давно фахівцями з математичної психології, в тому числі мною, була розроблена дуже цікава модель суспільства. Ось тільки вона була саме тим випадком, що в теорії ігор зветься «едемським садом» – позиція дозволяється правилами гри, але не може виникнути природним способом.

– Ви хочете сказати, що це шоу – експеримент? Дурниця!

– Ви про що? – не зрозумів Костя.

– Все це місто, ба більше, вся Україна зараз – один велетенський експеримент. Повоєнна держава, де є потужний суспільний запит на зміни. Не ідеальна ситуація, але близька до такої. Так, є олігархія зі своїми планами, є специфічний менталітет суспільства, проте на це все ми зробили поправки, внесли у план. Потім запустили серіал, щоб люди отримали уявлення про свої майбутні ролі. А ще пізніше – зробили ось це місто, реаліті-шоу. Тут люди приміряють ролі – й ці ролі приростають до них. А івенти, спеціально зрежисовані ситуації, роблять роль другою натурою людини.

– Дурниці!

– Гадаєте? – Сюзен переплела пальці. – Давайте проведемо невеличкий експеримент просто зараз. Ви вважаєте себе затриманими. Чи це так?

– А як інакше?

– Ну, не знаю… ви спробували пробратись у промислову зону, причому туди, де людям перебувати небезпечно. Природно, що вас звідти вивела охорона.

– А це що таке? – Андрій показав руками на ґрати.

– Я саме про це й кажу. Опинившись у місці, подібному на в’язницю, ви стали поводитися подібно до в’язнів. Андрію, чи ви, Костянтине, хтось із вас перевіряв, чи двері замкнено? Хтось із вас пробував вийти? Бачите, шановні, як швидко до вас приросла роль?

Андрій смикнув себе за кінчик носа так, наче захотів його відірвати, підхопився з лавки й різко повернув клямку на заґратованих дверях. Ті легко відчинились. Уважно роздивившись замок, Андрій знову зачинив двері.

– Он як? – підняла брову жінка.

– Чекайте, чекайте, – замахав руками фермер. – Я тут єдиний звик брати участь у івентах, тому все, що бачу, можна пояснити двояко. Наприклад, замки можуть бути непомітними, а ви це влаштували тільки для того, щоби справити враження.

– Навіщо? – м’яко поцікавилася психолог. – Якщо прийняти вашу позицію, то ми й так маємо повну владу над вами. Навіщо нам справляти на вас враження, окрім випадку, коли потрібна плідна та добровільна співпраця?

– Е… – затнувся Костя, проте тут-таки знайшовся. – Нехай так. Нехай психологічний експеримент, такий собі гібрид програми з реабілітації посттравматичного синдрому всієї держави вкупі із лавиною реформ. Я навіть повірю, що ви змогли обманути мізки людей. Але вам доведеться ще й обманювати економіку! Цей письменник сказав, що ціни на оті всі новаторства на світовому ринку просто неймовірні. А ваші ролі зможуть прирости до людей тільки у створеному вами суспільстві. Ну нехай ви знайшли купу-купезну бабок на одне місто, але скільки в ньому живе народу? Тисяч десять, не більше. Що місто виробляє? Давайте я вгадаю: сфера послуг, ай-ті, та трохи сільгосппродукції. І, пробачте, як довго існуватиме ця країна ельфів, тільки-но припиниться потік грошей?

– Шановний, – серйозно відповіла психолог. – Ви не думали про зміну професії? Проте, якщо чесно, я очікувала іншого питання. А саме: ви не поцікавились, навіщо ви потрібні.

– Це суперечить його ролі, – буркнув Андрій. – Він певен, що завжди викрутиться сам. Гібрид непохитного фермера, що має вдома вінчестер, револьвер та вила і переймається долею країни. Я писав про такого – а ваші люди такого й знайшли.

– І що? Я завжди таким хотів бути!

– Хлопці, хлопці, – підняла руки Сюзен. – Не сваріться. Проте, як не дивно, обидва запитання мають одну відповідь. І її простіше показати. Пропоную вам невелику прогулянку промисловою зоною міста. Пане Андрію, якщо я правильно пам’ятаю ваш сценарій, там мусить бути бутафорія, яку на екрані заміняють комп’ютерною графікою. Пішли?

Костя знизав плечима, сердито подивився на Андрія, сердито натягнув бейсболу на очі й рішуче вийшов із камери.

 

 

4

 

Завод вражав своїми розмірами. Біля його ближніх цехів неперервним мурашиним потоком снували автовантажники, а дальні все ще продовжували будуватися. Час від часу пробігали й люди в синіх халатах технічної обслуги. Вони менше метушились і, здавалося, завжди знали, що конкретно їм слід зробити. Про автомати Костя такого сказати б не зміг.

– Тут термінал. На метушню не зважайте, вона поки що невелика й більше демонстративна, насправді це все можна було б організувати простіше. Але народові потрібні видовища, а нам – обкатування софту. Пройдімо всередину.

Подолати прохідну виявилось не так уже й просто: дрон-охоронець ідентифікував Сюзен, але пропускати відмовився, уголос попросивши почекати. Проте очікування не затяглося: вже через кілька хвилин у дверях з’явився товстенький чоловік.

– Сюзен, у тебе знову авантюра?

– Аж ніяк. Але в нас попереду фаза «С», і мені потрібні ці люди.

Чоловік із недовірою подивився на Костю та Андрія, знизав плечима й притиснув п’ятірню до біометричного сканера.

– Як знаєш. Приклади сюди долоню. І ви теж, панове. А тепер зазирніть осюди. Все, маєте тимчасовий доступ.

Двері від’їхали вбік, потім так само плавно зачинились.

– Як військовий об’єкт.

– Може, й так. Власне, тут тільки конвеєри. В терміналі вивантажуються матеріали та складові, без яких ми поки що не можемо обійтись, або які самим виробляти надто дорого чи економічно недоцільно в даний момент. Процесори, наприклад. Ось тут у нас перша лінія конвеєра, ходімо.

Наступні півгодини чоловіки роздивлялись роботу 3D-принтерів, які шар за шаром неспішно виробляли з пластику чи металу якісь деталі. Тільки-но останній нанесений шар застигав, до принтера під’їжджав робот, вивіреними рухами знімав заготовку, очищав робоче місце та переносив її на стрічку конвеєра. Деталей ставало все більше й більше, і доки екскурсанти дійшли до кінця цеху, вони вже лежали густо, хоч подекуди нерівномірно.

– Автоматизоване виробництво, – підсумував Костя.

– Автоматичне, – поправила психолог. – Прошу далі, там складальний цех. Зверніть увагу на універсальність роботів. Це дорого, але, фактично, робота можна запрограмувати на будь-які формалізовані операції. І не тільки. До речі, це досить старий винахід, ще в 2011 році фірма Foxconn збиралася замінити мільйон робітників універсальними роботами.

– І відмовилася з економічних міркувань, – пробурчав Андрій. Йому дедалі більше не подобалась ця екскурсія.

– З економічних, не технічних, – погодилася Сюзен. – Ходімо.

В наступному приміщенні працював звичайнісінький роботизований конвеєр: механічні руки роботів брали деталі, складали їх, передавали далі – і знову, і знову.

– Собівартість виробу визначається трудовитратами на нього та вартістю використаних ресурсів. І ви праві у тому, що собівартість одного універсального робота, будівельного 3D-принтера чи дрона поки що захмарна. Та дозвольте вам нагадати давню індійську байку. Один мудрець прийшов до магараджі й показав йому гру в шахи. Гра так сподобалася правителеві, що він захотів щедро віддячити мудрецеві. Та той попросив лише жменьку зерняток: одне на першу клітинку, два – на другу, чотири – на третю. – і так далі. Магараджа зрадів, що мудрець жадає так мало, і сказав йому повернутися через тиждень. Але розплатитись не зміг: коли не вистачило ані жмені, ані мішка зерна, магараджа наказав придворному математикові порахувати, скільки ж усього потрібно тих клятих зерняток… Знаєте, панове, два у шістдесят четвертій степені – це багато.

– І до чого ця байка?

– А ми саме до цього підходимо. В наступному приміщенні проходить складання готових виробів. Зараз це кілька різновидів роботів та 3D-принтерів, саме ті, які задіяні у виробництві. Хочете задачку? Два роботи та два 3D-принтери складають одного робота та один 3D-принтер за тиждень, після чого ті долучаються до роботи. Через скільки часу на Землі забракне місця? І яка буде собівартість?

– Он як, – зупинився Андрій. – А ці пристрої універсальні, тільки заміною софту їх можна переналаштувати на… та на що завгодно!

– Саме так, панове. Це місто має стати центром кристалізації для нового суспільства в нашій державі. А потім – у всьому світі. Розумієте? Ви все правильно думали, але…

– Трішки недооцінили масштаб, – закінчив її думку Костя.