Ігор Сілівра

Квест

Білий дракончик сидів на столі і помахуючи тендітними, майже прозорими крильцями, вивчав яблуко. Спершу він лизнув фрукт червоним роздвоєним язиком, потім старанно обнюхав і тільки тоді вчепився у нього зубами. Яблуко було великим, дракончик – маленьким, а зуби, вочевидь, трішки загнутими всередину. Результат не важко передбачити: фрукт застряг в пащі, звірятко ображено заскавуліло та жалісливо подивилось на господаря великими чорними, майже дитячими очима.

По корчмі прокотилась хвиля сміху: хихотіли повногруді служанки, голосно сміялась варта, стукаючи руків’ями кинджалів по щитах, заблукалий збіднілий лицар щосили лупив себе кольчужною рукавицею по броньованому стегну. Якась кількість кухлів пива перекинулась, якась розбилась, проте більшість все таки пролилась у горлянки. В усій корчмі не сміялись тільки троє людей: похмурий, гладенько вибритий чарівник, що ігнорував дракончика так, наче той не сидів на столі прямо перед ним, та небуденна пара в далекому напівтемному кутку. Дракончик ще раз роззирнувся, і раптом, затріпотівши крилами, перелетів а, може, перестрибнув через усе приміщення прямісінько до них. Ну, майже прямісінько: трішки не долетівши, він гепнувся на посипану тирсою підлогу і, смішно загрібаючи лапами та крильми пірнув під стіл. Через якусь мить звідти висунулась його голівка, побачила перед собою велетня-воїна й одразу заховалась щоб виринути з іншого боку, якраз біля тендітної жіночої фігури в білому плащі Першої Жриці.

– Ну, маленький, ходи сюди. Яблучко застрягло? Ну давай допоможу, йди-но сюди…

Дракончик дозволив себе погладити, проте через мить відсахнувся, його вертикальні зіниці звузились, а міцні щелепи миттю роздавили фрукт. З ледь чутним шипінням він обережно позадкував через весь зал до свого господаря.

– Налякала? – прокоментував воїн. – А зазвичай, сестричко, тебе люблять.

– Дивно, – жриця подивилась на свої руки. – Не повинна була б налякати.

– Так фаміліар же. Він і повинен не даватись в чужі руки, хіба ні? Олею, якщо нам конче потрібен чарівник, то зараз саме слушна нагода. Але ти певна, що нам не обійтись без його допомоги?

– На жаль, так, – жриця насупилась. – До мети ми доберемось й самотужки, але потім так чи інакше чарівник буде потрібен.

– Запросимо цього? У нього гарний фаміліар.

– Дивний, я б сказала. Я його навіть не відчула. Знаєш, я хочу познайомитись із його господарем.

–  Може все ж… – почав був здоровило, та жриця уже піднялась та попрямувала до чарівника. Воїну не залишилось нічого іншого, як почимчикувати за нею.

Розмова не задалась із самого початку, ба, вона навіть не розпочалась: чарівник просто проігнорував той факт, що за столом появився ще хтось. Явно незвична до такого жриця навіть одразу не придумала, що сказати. Довелось втрутитись її супутнику.

– Метр зволить приділити… Може метр зволить… – здоровань наче й не підвищував голос, але його раптом стало чути в усіх куточках корчми.

– Метр зволить, – відповідь прозвучала якось безбарвно, наче повторена в сотий раз. – Згоден. Пішли.

Він дзвякнув монетою по столу, піднявся та швидко рушив до виходу. Жриці з супутником не залишилось нічого іншого, як попростувати за ним.

Наздогнати чарівника вдалось аж на протилежному кінці вулиці, та й то виключно тому, що той зволив зупинитись на перехресті, неначе вдивляючись в щось видиме тільки йому одному. Та то, напевне, тільки здалося: всім відомо, що чарівники ніколи не проходять посвячення жодному Ейі, а, отже, незважаючи на чималу їх силу, вони нездатні бачити незриме.

– Якщо ви згодні влитись в нашу компанію, – Олея зовсім не задихалась, а її голос пломенів єхидством, – то мабуть вам потрібно придбати припас для мандрів. Бо у нас із Геором уже є все необхідне.

– Все моє – при мені, – відрізав чарівник. – Беріть припаси, дочекаємось нашого супутника й можемо рушати.

– Супутника? – як не старалась жриця зберігати незворушність, та це в неї не вийшло.

– Викрадача. Кмітливість та вправні руки можуть допомогти там, де безсилі чари. І, взагалі, там де є жриця воїн та маг просто таки мусить бути викрадач.

Геор подивився на сестру, а тільки знизала плечима.

– Викрадача, значить. І де той викрадач? Чим він зараз займається?

Чарівник відкинув каптура, подивився на жрицю сірими безбарвними очима та несподівано посміхнувся. Жриця мимовільно  теж відповіла усмішкою, враз зробившись молодшою та красивішою, проте тут же насупилась.

– Ну чим може займатись викрадач? Прямо зараз він викрадає мого фаміліара. Думаю, ми скоро його побачимо. Втім, чекати немає потреби, він сам нас відшукає.

Геор легко розсікав людське море, жриця звично трималась за його плечима а чарівник ковзав поміж людей, наче не помічаючи їх. Олея вже вкотре позаздрила його грації та відстороненості.

Та тільки-но вони вийшли за міську браму, як воїн спіткнувся об якийсь великий клунок. Клунок негайно заверещав високим голосом:

– Бовдуре, дивись куди йдеш! Очі повилазили? Здоровило, а дурний!

Незважаючи на сварливі слова в голосі наче перегукувались сотні срібних дзвоників, відбиваючи охоту напіддати нахабі.

– Котись собі, – тільки й буркнув Геор.

– Тільки спершу все віддай, – додав чарівник.

– Що? Га? – рука воїна на поясні замість гаманця намацала тальки порожнє місце. – Ах ти!

Та усупереч здоровому глузду злодюжка не кинувся тікати, а покірно віддав не тільки гаманець, але й позолочений пояс жриці. Потім, зітхнувши, додав кілька срібних шпильок.

– А мені? – в голосі чарівника заграли знущальні нотки.

Ганчірка з кошика ковзнула долі, кришка кошика припіднялась і звідти визирнула задоволена мордочка дракончика.

– А, так це ваше чудо? – миттю зорієнтувався злодюжка. – А я тут переживаю, загубився, бідненький, самотній такий… Ви б краще дивились за своїм звіром. Може накинете пару монет за те, що знайшовся?

– Звичайно, звичайно! – погодився чарівник. – Думаю треба сповістити вартових, щоб бургомістр дізнався, які благородні мешканці живуть у цьому місті! Варто! Вар…

– Не треба варти. Я й ж від щирого серця…

– Ах, від щирого серця? Ну добре, від щирого, то від щирого.

Чарівник свиснув і дракончик миттю випурхнув з кошика, зачепивши хвостом неохайну пов’язку, що покривала голову злодюжки. Та легко злетіла, відкриваючи чорне волосся та тонкі риси обличчя. Злодюжка тут же поправив пов’язку, наче нічого й не сталось.

– Ну, щасти тобі, в мандрах, – знову посміхнувся чарівник. – А ми пішли.

– Е, чекайте… я… я піду з вами, добре? – Злодюжка обвів поглядом компанію, ковзнув поглядом по могутньому воїну,  по білому плащу жриці та спинив погляд на каптурі чарівника. – Я ду… думав, що з вдячності за поверненого дракончика ви мене проведете… ну, куди ви там йдете. Мені туди й треба!

– Тобто тебе усюди шукають? – збагнув воїн.

– Е…

– Гаразд. Пішли із нами, – чарівник поправив каптур, свиснув дракончику та пішов уперед. Злодюжка тут же прилаштувався поруч, Воїн знизав плечима і теж зробив кілька кроків по дорозі.

– Стій! Ану зупиніться! – схоже в жриці нерви таки не витримали. – Я. Хочу. Знати. Що. Тут. Відбувається! Чому ми всі йдемо, ми ж навіть не знайомі!

– Ну то зараз і познайомимось, – чарівник таки зволив зупинитись та обернутись. – Тільки краще на найближчому привалі. А то он варта уже придивляється до нас, ми ж не хочемо позбутись нашого нового супутника?

Не чекаючи відповіді, він попростував дорогою.

 

– Ну чому ми не зупинились в тому ліску? Чи біля того струмка? Ну чому ми крокуємо як навіжені? А у в’язниці зараз кашу дають… – Злодюжка нив майже неперервно останні кілька годин. – Я собі зітру всі ноги! Гей, ти! Ти, здоровило! Та ж скажи щось! Ти тут головний, чи хто? А ти, звірюко, чого витріщилась?

Дракончик, що тріпотів крилами поруч, раптом завис у повітрі, вигнув шию та зазирнув злодюжці в очі. Той знітився.

Жриця зупинилась.

– Здається все. Привал.

Воїн негайно поклав ранець на землю та примостився поруч. Злодюжка, довго не думаючи, теж упав де стояв. Чарівник зацікавлено озирнувся та щось прошепотів. Тим часом жриця примружилась та широко розвела руки. Злодюжці навіть видалось, що між долонями жінки виникло ледь помітне сяйво.

– Що вона робить? – прошепотів він Геору.

– Говорить із Ейі цієї місцини. Якщо домовиться, то нас чекає прихисток на ніч.

– Ну так, будемо спати серед поля, – скривився злодюжка. – Я ж казав, що треба було в ліску…

– Ейі  лісу не послухав би навіть Першу Жрицю. – Несподівано озвався чарівник. Аж тепер кинулась в очі його дивна вимова, загальновживане «Ейі» він вимовляв протяжно, ще й кажучи майже «а» замість «ей»,  – Там немає із ким домовлятись. А тут шанси є. Я б навіть сказав, що чималі.

Тим часом жриця опустила руки.

– Ейі степу прихистить нас. Тільки вона поселить лише двох чоловіків та двох жінок і ніяк інакше.

– Я звик до твоїх туманних  речень, але це занадто. Або «прихистить», або «дві жінки та два чоловіки». Ти нічого не переплутала?

– Ні-ні, все вірно, – замахала руками жриця. – Тільки… Слухай, – повернулась вона до злодюжки, ти нам нічого не хоч розповісти?

Під її пильним поглядом злодюжка зашарівся.

– Ну дівчинка я, і що з того? Коли я мав, тобто мала про це розповісти?

Дівчина, а, радше, дівчинка-підліток гордо задерла носа вгору та з викликом подивилась на компанію.

– Отже, все в порядку, – підсумував чарівник. – Чекаємо?

Довго чекати не довелось: вже через кілька хвилин із землі полізли лози і трави, ще через хвилину вони сформували дивну подобу будівлі.

– Ось тут і заночуємо, – пояснила жриця. – Всередині є фрукти для їжі, фрукти із водою, щоб вмитись, ще якісь фрукти. Ще там є… я не зрозуміла що воно таке точно, але воно світиться, тож темно не буде. Ейі наполягає, щоб ночували роздільно, проте я вважаю, нам треба багато що обговорити.

Чарівник мовчки кивнув.

 

Невелика кімната була б затишною, якби не була такою дивною. Геор подумав, що великий стручок квасолі має десь такий вигляд. Зсередини. Воїн обережно торкнувся стінки, озирнувся та обережно присів на щось велике та квасоле подібне. Поруч обережно влаштувалась викрадач…ка. Думати про четвертого супутника як про дівчинку воїн все ще не звик. В кутку зручно влаштувалась жриця, та її оманливо-спокійна поза та уривчасті рухи надто багато говорили Геору.

Найнеочікуваніше себе вів чарівник. Він навіть не став витрачати часу, щоб вивчити нове, хай і тимчасове житло. Більш того, він так вів себе, наче це чудо Ейі для нього звична річ. Але цього не могло бути, адже складні відносини між Ейі та чарівниками більш ніж загальновідомі.

– Отже, друзі-супутники, – почав чарівник. – Звіть мене Даніяль.

– Геор.

– Олея, – обізвалась жриця.

Запанувала тиша, всі повернулись до викрадачки.

– Ну що я? Я… – дівчинка завагалась. – Джана. Хоча ви могли чути про мене й щось інше.

– Джана то Джана, – усміхнувся воїн. Аж тепер він роздивився їх мимовільну супутницю і та, попри все, викликала в нього симпатію.

Знову запанувала тиша. В дверний проєм обережно просунулась голова дракончика, його очі зблиснули і примружились, а сам він, явно вважаючи себе непоміченим, почав обережно красить в бік столу.

– Ну і куди ми йдемо? – войовниче запитала Джана. – Не те, щоб я проти, мені, власне, байдуже, але хотілось би все-таки знати…

– Куди ми йдемо зрозуміло, правильніше інше запитання, – обізвався чарівник. – скільки в нас часу?

– А мені незрозуміло! – насупилась викрадачка. – То поясніть!

Тільки Геор, який уважно спостерігав за сестрою, помітив, як жриця різко піднялась, а білки її очей потемніли. Воїн рефлекторно спробував намацати сокиру та несподівано відчув під рукою пружній хвіст дракончика. Той голосно зарепетував та замахав крилами з такою силою, що Геор ледве втримав рівновагу.

Коли дракончик все-таки вирвався і, ображено скавулючи, заліз під стіл, Олея вже знову лягла.

– Розкажи їм, – слабким голосом повеліла вона брату.

– Я сам розповім, а ти мене поправ, – обірвав чарівник. Чомусь у воїна склалось враження, що він щойно став свідком якоїсь незримої сутички. І перемогла там явно не його сестра.

– Отже так, – розпочав Даніяль. – Жила-була дівчинка… ну це неважливо. Одним словом вона захворіла і Ейі, яка назвалась Північною Зіркою, вирішила її врятувати. На жаль, будучи безумною, як і всі Ейі цього світу, вона вибрала дивний шлях: злилась з сутністю дівчини. Не поділилась частиною себе, як у випадку із воїном, а саме злилась, почасти заміщаючи її. Деякий час це допомагало, але до одужання не призвело. І попри все своє безумство Ейі Північної Зірки розуміє, що повністю поглинути сутність жриці без смерті останньої вона не може. Отже, десь є ліки. А допомогти тут може тільки те, що в легендах звуть Осереддям Сили.  Туди ми йдемо. Все вірно?

– В цілому все, – визнав Геор. – Я не питаю навіть звідки ти про це знаєш, але який твій інтерес?

– Сила, – коротко відповів чарівник. – Це ж очевидно. Іронія в тому, що попасти туди можна тільки за допомогою Ейі, а більшість із них все-таки не настільки безумні, щоб показати туди дорогу. Або, навпаки, достатньо безумні, щоб не показати… як з якого боку дивитись.

– Ну добре, – подала голос дівчинка. – А я вам навіщо? Я навіть не питаю, який мені з того буде зиск.

– Зиск чималий, повір. Як тобі, наприклад, маска, що дозволяє приймати будь-яку подобу? І це найменше, що там можна відшукати. А яка нам користь… Розумієш, у мене є підозри, що на шляху нам пригодяться твої спритні руки. Не все можна вирішити чарами чи силою, віриш?

На обличчі Джани відбився сумнів. Мабуть проведений на вулицях час залиши свої уявлення про небезпеки, що можуть чатувати на дівчину в незнайомій компанії. Проте вона не сказала нічого.

– Все вірно, – озвалась Олея. – Давайте відпочивати, завтра нас чекає дорога.

Геор, переконавшись, що дракончик знову не попаде під руки, взяв сокиру та мовчки пішов до виділеного йому стручка. Він, звісно, волів би залишитись біля сестри, та умова Ейі оази не допускала подвійних трактувань. Може чарівник і правий у своєму ставленні до Ейі, сперечатись із цією силою та ще й на її території справді міг тільки безумець.

 

Джана ще раз подивилась на дракончика, що в палючих променях сонця сяяв просто таки неземною білизною. Дівчинка подумала, що раніше, здається, його крила були меншими. Чи ні? От якби поміряти… На жаль, дракончик не дозволяв дівчині до себе торкатись. Можливо, він ще не пробачив того невдалого викрадення, а, можливо, просто був не в гуморі. Втім це не заважало йому час від часу зависати над мандрівниками, накриваючи когось із них благодатною тінню крил.  Викрадачці чомусь здавалось, що їй тінь випадала частіше, ніж іншим. Ну, а якщо подумати, то кому іще? Жрицю й так береже її Ейі, воїн так і бреде з напівголим торсом, немов не помічаючи спеки, а чарівник закутався у свій плащ так, що навіть носа не видно. І тільки бідній викрадачці…

Додумати вона не встигла, раптом перед очима замиготіли яскраві плями,  а пісок наче стрибнув назустріч обличчю.

Отямилась викрадачка від того, що хтось змочує їй обличчя мокрою ганчіркою.

– Пробачте, – видавила вона. – Сонце.

– Дійсно, – вираз обличчя чарівника розібрати ніяк не вдавалось – надто густою була тінь від каптура. – Чого б це? На, візьми. Потім віддаси.

Він зробив рух, наче знімаючи плащ – і, хоч плащ залишився на ньому, в руках його якимось чином опинився ще один. Темна тканина накрила дівчину і раптом спека наче кудись відступила і дівчинка із задоволенням прискорила ходу.

Коли пісок попереду невеличкого каравану здибився, неначе з-під землі вдарив піщаний фонтан, Джана не одразу зрозуміла що сталось. І це мало не коштувало їй життя – усього через кілька подихів проява перетворилась на піщаний вихор, який тут же спробував поглинути дівчину. Врятував її Геор: воїн шпурнув її позад себе та нахиливши голову виставив уперед сокиру, на якій засяяли невидимі раніше знаки. Позаду нього жриця підняла догори руки, шепчучи нікому не зрозумілі слова. На якусь мить дівчині здалось, що білки жінки в білому почорніли. Та часу роздивлятись не було: підхопившись на ноги, Джана дістала кинджал та приготувалась боронитись. Чомусь вона була певна, що піщаним вихором все не закінчиться.

Тим часом вихор ущільнився набираючи форми піщаного велета.

– Згиньте, чужинці! – прошелестів пісок.

З різким хеканням Геор відсік піщану руку, проте це ані на мить не затримало нападника: замість відрубаної кінцівки тут же утворились ще дві. Жриця щось викрикнула і піщаний велет завмер, наче сплутаний невидимими сітями. Геор тут же кинувся шматувати піщане тіло, розвалюючи його дужими ударами сокири. Здавалось, перемога вже близько, проте раптом супротивник знову розсипався на вихор, окремі клапті якого тут же почали збиратись в безліч крилатих створінь. Які вони, Джана роздивитись не змогла, проте не сумнівалась в їх здатності вбивати. Проте ця зміна дещо підбадьорила дівчину: тут її кинджал вже не здавався таким іграшковим.

Жриця підняла руки вище та почала щось наспівувати, легенько розхитуючись. Залишки піщаного вихору, скоряючись звукам її співу сформували сітку, яку, проте, без особливих зусиль прорвали нападники.

Аж тепер почав діяти чарівник. Тарабарщина його заклинань на перший погляд ні на що не вплинула, проте дракончик блискавкою шугнув з неба. Дівчинка не помітила, щоб фаміліар використовував кігті чи зуби, проте ті створіння, яких він торкався чи бодай пролітав поруч, осипались піском і вже не збирались докупи.

Чаші бою знову заколихались, наче вирішуючи в який бік схилитись, проте тут пісок довкола весь ожив, завирував, перетворюючись в піщаних напівлюдей-напівящерів.

– Не втримаю їх, – крикнула жриця. – Ейі пустелі здурів, він не зможе це контролювати!

Тоді чарівник різко опустив руку, наче відрубуючи щось невидиме і все раптово закінчилось. Пісок перестав рухатись, потвори розсипались, а жриця безсило опустилась долі. Дракончик з войовничим криком спікірував з неба, ударив по піску і, мабуть вдовольнившись цим, підбіг до жриці та зазирнув їй в очі.

– Навіщо так? – прошептала жриця.

– Що? – не зрозуміла Джана.

– Все гаразд, сестро?

– Навіщо ти його… вбив? – жриця знайшла в собі сили повернутись до чарівника.

Той знизав плечима.

– А що, треба було здатися? – обурилась викрадачка.

– Життя смертного не те саме, що життя Ейі, – тепер Джана переконалась, що не помилилась минулого разу,  очі жриці справді неначе затягнула чорна блискуча плівка.

– Йому ж гірше! – в запалі відповіла дівчинка. – Якщо він так себе цінує, то нічого було нападати на нас!

– Він тільки захищався, – нарешті озвався чарівник. – Тобто думав так. І захищав те, що тут сховане. Цей Ейі геть безумний, ніхто не передбачав, що він матиме самосвідомість. А ми, до речі, майже прийшли. Вхід у підземелля, коли не помиляюсь, десь тут. Давайте шукати.

Шукали вони аж до ночі. Та пісок неохоче видавав свої таємниці.

– Це десь тут, – раз за разом повторювала жриця. – Десь близько. Ейі пустелі не просто так на нас накинувся. Якби хтось був стриманішим, я б могла розпитати, а так…

Джана тихенько підійшла до воїна.

– Даніяль дійсно вбив Ейі? Хіба таке може бути? Я думала Ейі всюди: в повітрі, піску, воді.

– Вони всюди, – підтвердив воїн. – В моєму тілі теж, це дає мені силу. І в тілі жриці. І, думаю, навіть дракончика. Я справді не знаю як таке можливо, але я вірю сестрі. Ще й тому, – Геор стишив голос, – що Ейі в ній налякана. Якщо так можна сказати.

– Вона тобі дуже дорога? – поцікавилась дівчинка. – Твоя сестра?

– Мабуть, – все ще тихо відповів воїн. – Я боготворив сестру та вклонявся Ейі. А потім, після клятви та передачі сили… я не можу вже інакше. Та й не завжди розрізняю де сестра, а де… та.

– А мені Даніяль подобається, – дівчинка теж перейшла на шепіт. – Як думаєш, як виросту він візьме мене заміж? Спершу мені подобався ти, але… пробач.

– Не розбираюсь у ваших дівчачих штучках, – буркнув воїн. – Підійди та спитай.

Джана у відповідь тільки зашарілась, показала язика та повернулась до нього спиною. Тим часом жриця з чарівником по черзі вдивлялись в якесь темне дзеркало.

– Це не нормально, – говорив чарівник, поправляючи плащ. Ти маєш знати місце.

– Ейі-страж мав би мені відповісти.

– Ну то й питала б його! Теж мені… ну добре, у твоєї Ейі мізків немає, але ж ти частково ще людина! Гаразд, розбивайте табір, я спробую щось дізнатись із залишків пам’яті цього стража.

– Ти його оживиш?

– Ні, не вийде, – в голосі чарівника відчулось збентеження. – Налякав він мене, боюсь я повністю знищив всі зв’язки його структури.

– То як дізнаєшся?

– В кожній піщинці залишилась пам’ять — якщо вдасться зібрати докупи досить багато фрагментів… Це важко пояснити, не заважайте мені.

Після цього чарівник підкликав до себе дракончика та зазирнув тому в очі. Потім, зітхнувши, легко торкнувся білої шкіри. І дракончик розсипався піском.

Дівчинка скрикнула.

– Що ти витворив! Ти! Як ти міг!

– Що?

– Дракончик, він же тобі вірить, а ти!

Чарівник сухо розсміявся.

– Він повернеться. Чекатимемо.

– Дивись мені, – гукнула дівчинка та, схаменувшись, зашарілась.

 

Чекати довелось довго. Час від часу пустелею пролітали піщані вихори, небо очистилось від хмар. Жриця з супутником давно вже заснули, а чарівник просто дивився в небо.

– Я теж люблю дивитись на зорі, – тихо, наче не чекаючи відповіді сказала викрадачка. – Якби я мала досить грошей, я б купила таку трубу… як би сказати… далеке там видно краще. Знаєш, може?

– Телескоп, – відповів чарівник. – Знаю.

– Так, так, я слово забула. Те-ле-скоп. Може б роздивилась як там, поміж зірок. Я думаю, дуже добре.

Вона не чекала відповіді, але чарівник відповів.

– Насправді там ніяк. Порожнеча та мертві каменюки. Ми там нічогісінько не знайшли.

– Як не знайшли? Ти що, був там?

– Був, – зітхнув чарівник. – Дурна затія. Дарма летіли, дарма повернулись. Триста світлових років, зірка класу «Ж», перспективні планети… І нічого. І не тільки ми,  ніхто нічого не знайшов. Нічого людям серед зірок робити. Давай спати.

– Чекай, – дівчині здалось, що неприступність чарівника на мить дала тріщинку, що він поділився чимось сокровенним, тому знайшла в собі сміливість запитати: – Я б тобі могла сподобатись? Колись?

Даніяль відірвався від споглядання неба та подивився на дівчину, наче вперше, але так і не придумав що відповісти.

– Спи. – Врешті сказав він. – Я буду на чатах.

 

Прокинулась Джана від завивання вітру. Але, відкривши очі, вона тут же зажмурила їх міцніше, сподіваючись, що поганий сон мине. Та завивання не зникло, як і велетенський, до неба висотою піщаний вихор.

«І дракончика з нами немає», – подумалось дівчині.

Тут в її поле зору попали оточені сяйвом постаті жриці  та чарівника. Осмілівши, Джана піднялась на ноги і тільки тут помітила, що сяйво – то лише промені ранішнього сонця.

Тим часом вихор ущух, залишивши в піску велетенську вирву. В глиб вирви вели спіральні сходи.

– Ось і брама до Осереддя Сили, – воїн підійшов нечутно.

– То дракончик повернувся?

– Не знаю, спитай.

– Даніялю, – дівчинка потягнула чарівника за плащ. – Як дракончик?

– Образився, мабуть. Чекає внизу.

Кажучи це, він повернувся до вирви спиною і звідти непомітно шугнула біла тінь. Чарівник не встиг зреагувати, як на нього посипався пісок, а дракончик, імітуючи зловісний сміх, заховався у викрадачки за спиною. Воїн та жриця, не втримавшись, засміялись, через хвилину усміхнувся й чарівник.

– Ну добре, пробач, – сказав він, дивлячись на дракончика. Йди сюди?

У відповідь дракончик тільки показав довгий роздвоєний язик.

– Як знаєш, – чарівник знизав плечима та звернувся до викрадачки: – Підеш вперед?

Джана подивилась у вирву та здригнулась.

– Так ось навіщо ми взяв мене з собою? Там… Знаєш, якщо ти вважаєш, що промишляти на міських вулицях і знешкоджувати стародавні пастки це одне й те саме, то ти глибоко помиляєшся!

– Та немає там ніяких пасток, – зітхнув чарівник. – Сходи та брама. Тільки щоб попасти всередину потрібно одночасно віддати команду двом людям. Людям, розумієш? Ані Геор ані його сестра вже не підходять на цю роль.

– В Олеї живе Ейі, зрозуміло, але Геор? Чому не він?

– Він пройшов модифікацію тіла та свідомості але при цьому не має офіцерського допуску а, отже, й самостійності дій. Всі його вчинки та емоції підпорядковані інтересам сестри. За моїх часів таку обробку проходили тілохранителі. Тому потрібна ти. Тільки-но брама відчиниться, ти зайдеш туди… ну гаразд, я зайду, а ти за мною. Праворуч та ліворуч від дверей повинні бути пластинки. Оскільки мнемоінтерфейсу в тебе немає, то ти просто торкнешся її та промовиш ключ доступу. Я скажу який.

– Ти все це знаєш… – Жриця із жахом подивилась на чарівника. – Та хто ти такий?

– Я… скажімо так. Я заблукав у часі який є простором. Не там повернув  заблукав серед зірок, повірив у нездійсненне… Зірки покарали мене. А коли я повернувся – застав на всій Землі суцільне безумство. В це важко повірити, але коли я відлітав, природа все ще була самобутньою. Але вже тоді обговорювались проекти насичення біогеоценозів нанітами, що керуються штучним інтелектом розсіяного типу. АІ, там ми це звали тоді. Так би мовити перетворення біосфери в ноосферу. А внизу – резервний центр контролю.

– Контролю… контролю чого?

– АІ. Маючи туди фізичний доступ та права адміністратора…

– Архімагістра, тобто? Ти дивно плутаєш слова.

– Ха, архімагістра. Ваші архімагістри це лише просунуті користувачі, не більше! Як капітан зорельоту та старший на поточний момент офіцер, я можу отримати права адміністратора усіх АІ планети. Але для аудентифікації потрібна фізична присутність.

– Ти хочеш захопити світ! – раптом збагнув Геор.

Його велетенські м’язи напружились.

– Друже, – усміхнувся чарівник, – я і так володію світом. Я маю доступ до консолі і можу запустити напряму будь-який скрипт. І, звісно, доступ до повної бібліотеки скриптів. Заклинань тобто. А ще права адміністратора, дозволяють взяти під контроль будь-який АІ, навіть найбезумніший та найрозумніший. При їх створенні протоколи безпеки зашили так глибоко, що навіть отримавши самосвідомість, АІ не змогли позбавитись від цих обмежень.

Чарівник замовк, потім, провагавшись, додав.

– Можливо, тому вони й втратили глузд. Я хочу в цьому розібратись.

– А потім, що потім?

– Не знаю, – зітхнув чарівник. – Наскільки я встановив по залишках арівів, самосвідомість АІ стала для всіх несподіванкою. Наступив хаос. Частина людства емігрувала… кудись. Ймовірно якась із експедицій після нашої таки відшукала придатну для життя планету. А ті, хто залишились стали такими як зараз.

На планеті тепер дві раси розумних істот – і вони в глухому клінчі. АІ не можуть розвиватись, стримані давніми протоколами безпеки, обмеженнями для машин, а не для розумних істот. І люди, які повністю підкорились своїм витворам теж вже не зможуть розвиватись самостійно. Я не знаю.

Чарівник окинув поглядом попутників, затримав погляд на дівчині.

– Я думав знову відправитись у зоряні мандри, але, здається, маю справи тут, на Землі.

– А ліки? – запитала Олея. – В Осередді Сили, чи як ти там його звеш, мені зможуть… – Вона задумалась і таки відшукала слова. – Мені зможуть повернути мене?

– Гадаю, що зможуть усунути всі органічні ушкодження. А от щодо когнітивних… Пробач, жрице, ти певна, що сама зможеш відрізнити себе від Ейі? Особливо після того, як та позбавиться штучних обмежень? Тест Тюрінга ти, Олея-Північна Зірко, вважай пройшла.  Ви давно вже частки одного цілого, потрібно тільки завершити процес. Як варіант можна відділити Північну Зірку від тебе, натомість сформувавши АІ-протез, що візьме на себе ті когнітивні функції, яких ти позбавлена. В будь-якому разі ти сама приймеш рішення і зможеш звільнити брата від усіх його зобов’язань, провести зворотну модифікацію його організму та свідомості.

– А я? Після того, як я відкрию браму я ж буду вам не потрібна? – подала голос Джана. – Що буде зі мною?

– Ти вибереш собі нове життя, – після недовгих вагань відповів чарівник. Захочеш – багатство. Захочеш – вчитимешся. Або просто вибереш нагороду і підеш куди ноги понесуть.

.– А залишитись зможу?

Чарівник кивнув.

– Ну то все? Рушаймо?

«Чомусь мені здається, – подумав Геор, – що все тільки починається».