Ігор Сілівра

Павутина

 … Прем’єр-міністр витягнув сигару, ще раз глянув на бланк.

… Дуче протер лисину, та перечитав кілька останніх рядків.

… Гетьман, посмикуючи довгі вуса, щось пробурмотів й відсунув телеграму.

… Генсек дістав із шухляди фляжку та добряче хильнув.

 

– Великий Імператор? – Сивовусий чоловік відірвався від останньої сторінки газети та запитально подивився на молодшого колегу.

– Ага! – Охоче підхопив той. – На «н» починається, на «н» закінчується, вісім букв. Заплутався, еге?

– Не белькочи, – скривився старший. – Не підходить. П’ять букв, передостання «а».

Молодший збентежено смикнув чуба та зиркнув на великий годинник на стіні. Ланцюжок із вантажем вже майже опустився долі.

– Точно «а»?

– «Макіавеллі», тут не переплутаєш, – зітхнув вусань відкладаючи газету. – Може пізніше щось спаде на думку.

З першої шпальти усміхалась й махала рукою симпатична дівчина на фоні велетенської сигари повітряного корабля. «За новим життям» – пояснював заголовок статті.

– Імператор, імператор, – пробурмотів молодший. – Не скажу, Василю.

– Й не кажи, – погодився Василь. – Хіба вас у школі чомусь вчать? От скажи, Тарасе, чому тебе навчили? А в наш час…

– Дядьку Василю, може пустите мене на здибанку під вечір? Підстрахуйте, га?

Василь замовк. Звісно, балакати про навчання добре, проте, якщо доведеться користуватись радіостанцією, він і близько не зможе потягатись із молодшим колегою.

– Файна дівка, хоч?

– Ой файна… Тільки вчиться ще, я б після уроків зустрів. Дядьку Василю, та ж нічого складного нема! Ви знаєте…

Затріскотів телеграфний апарат. Василь, мигцем глянувши на стрічку, відправив підтвердження й передав телеграму далі. Потім зітхнув, щось переклав з місця на місце, підкрутив, стер пил й смикнув лівий вус.

– А як «Зеніт»? Чи «Факел»?

– Ой, не смішіть! Коли той «Факел» буває…

Задзвенів дзвінок й телеграфний апарат знову почав випльовувати стрічку. Тарас кинувся до приладу й сполотнів.

– Урядова!

Поки Василь готувався до прийому шифрограми, його молодший колега вже запустив тестування зв’язку із наступною станцією. Проте ритмічне постукування відлунювалось лише тишею. Потім Тарас здогадався глянути на прилади.

– Дядьку, немає зв’язку, пошкодження лінії. От негаразд! Дядьку, передай про затримку, може інший маршрут…

– Не можна, це ж… – зітхнув Василь, – надзвичайна і термінова!

– Чекай, дядьку, а чого через нас? Чого не по урядовій лінії?

– А я знаю? Може там перешкоди, може теж дроти порвало, а, може, просто дублюють. Розчохляй радіо, ніц не поробиш, доведеться скребти ефір.

 

Ледь помітні порухи верньєрів, шипіння в ебонітових навушниках, тріск статичних розрядів. Крапка-тире-тире-крапка.

– Ну що там?

Тарас мовчки похитав головою та підкрутив настройку. Василь визирнув у вікно, глянувши на велетенську антену, заради якої, власне, й підтримувалось поселення на невеликому острівці. Чомусь йому здавалось, що від неї розходяться концентри хвилі, огинаючи земну кулю.

Крапка-тире-тире-крапка. Тріск. Шепіт ефіру – і, врешті-решт, сигнал-відповідь. Тире-крапка-крапка-тире.

– Є! Диктуй, дядьку!

 

Через мить:

…Прем’єр міністр притулить печатку до паперу…

…Дуче підійде до карти, усіяної золотими, червоними, синіми та чорними прапорцями й фігурками, генерали переглянуться…

…Гетьман намалює на карті жирну стрілку…

…Генсек потягнеться до червоного телефону…

І почнеться.

 

Василь потягнувся і дістав з лівої шухляди шифрограму. Тарасу на мить здалось, що стрічка мала б лежати праворуч, але тут в навушниках прозвучав сигнал готовності до прийому й хлопець зосередився на роботі.

– Диктую: «Альфа, сім, сім, танго, зулу. Бета, омега, три…»

Постукування телеграфного ключа перетворилось в барабанний дріб й замовкло, відбившись луною.

– Передав, – зітхнув Василь. – Прийняв Харків, вони передадуть далі.

Напарники помовчали. Потім Тарас вимкнув рацію, ледь помітний вогник в радіолампах згас, гудіння втихло, пристрій заснув – до наступного разу.

– Цезар.

– Що?

– Цезар, римський імператор. П’ять букв, передостання: «а».

– А… – Василь присунув було газету, та передумав. – Цікаво, що там в листі? На моїй пам’яті таке вперше.

– Хто знає, – Тарас заклав руки за голову. – Може питання війни й миру. А, може, пан гетьман цікавиться погодою на дачі. Ми не дізнаємось. От якби…

– Що?

– Якби не ці шифровки, можна було б… – Тарас покрутив у повітрі пальцями. – Можна було б правити світом. Навіть Наполеону й не приснилась би така імперія, що тримається не на багнетах, а тільки на контролі інформації. Пам’ятаєш байку про Веллінгтона: «Мені б ваш телеграф – ніхто б так і не дізнався про мою поразку на Ватерлоо». Поглянь, ось маршрут телеграми: чотири кордони, тридцять три ретрансляції… Павутина, що об’єднує людство.

– А ти павук? Та ще й філософ?!

– Ага. А уяви: один телеграфіст підправив кілька знаків – і війна не розпочалась. Інший змінив цифру – й біржі не обвалились. Га?

– А шифрування для чого? Облиш, – буркнув Василь беручи газету. – Ми ніколи не дізнаємось нічого насправді важливого, тільки крапки й тире, дірочки на перфострічці.

– Дядьку…

– Ну чого тобі?

– Стрілка наче смикнулась, здається «мінус» появився.

– Не привиділось? Може ремонтують щось.

– Точно! Диви, є! Швидко полагодили! Ну можна я…

– Гай, добре. Біжи, хлопче, поки молодий, я вже підстрахую тебе.

 

Коли двері за хлопцем зачинились, Василь підійшов до вікна й, переконавшись що хлопець далеко, швидко щось поправив у телеграфі, витягнув невеличкий ящичок, швидко вибив на ньому повідомлення й підшив в папку. А потім, зробивши із оригіналу самокрутку, буркнув: «Імперія, правити світом… Цепеліни, кораблі, бронеходи… Що ти, хлопче, розумієш? Хоча головне вгадав: світом керує інформація».

І знову розгорнув кросворд.

 

…Прем’єр-міністр повернувся в м’яке шкіряне крісло. Турбувати Її Величність зовсім не обов’язково.

… Дуче викинув бланк повідомлення у сміття. Є й важливіші справи.

… Гетьман згріб папери у кошик й попрямував розкішними коридорами Маріїнського Палацу.

… Генеральний секретар промчав спорожнілими вулицями Казані. З прочиненого вікна чорного авто стирчали власноруч виготовлені вудочки. Генсек полюбляв рибалку.