Ігор Сілівра

Таємниця єдинорога

Частина перша

Почалося усе незвично – з листа. Саме так. Здивовані? А як я здивувався! Ні, звісно я знаю, що теоретично у поштовій скриньці можна знайти ще щось, окрім реклами. Навіть пам’ятаю ті часи. Тоді ще приходили рахунки на виплату із різноманітних служб, ця ж сама реклама та інколи листи. Справжнісінькі. Роздруковані на принтері або й (справді! Не хочете – не вірте!) написані від руки. Але то вже й тоді було рідкістю. А пізніше, із введенням персонального комп’ютера у мінімальний прожитковий мінімум,  туди почали кидати тільки рекламу. Все ще в тих самих твердих конвертах. Ну, знаєте… які ото прийнято вручати особисто на великі свята… чи як хабарі потрібно давати. От. Так тоді вони ще й поштою приходили. А потім, після чергової революції в якості реклами, соцдослідження виявило що 99 відсотків людей ті конверти, навіть не переглядаючи, викидають у сміття. І рекламодавці придумали вихід. Відтоді поштова реклама й набрала того вигляду, що вона має зараз –  м’яка та у рулонах. Так її хоч інколи переглядають, та і користь певна є. Я, звісно, періодично спорожняю свою поштову скриньку. Час від часу, коли необхідно. А цього разу, побачивши білого (та ні, не зовсім білого, а все-таки добряче замацьканого) прямокутника я так здивувався, що навіть забув узяти папір. Довелося збігати ще раз.

От так, дійшов лист. З нього все й почалося.

Любий пане. Пишу Вам цього листа, бо тільки Ви, здається, мені можете допомогти. Благаю тебе, не викидай його зразу, спершу прочитай. Це дуже-дуже важлива справа. Я би зателефонувала, але не змогла знайти нічийого телефону. Я пишу цей лист у сподіванні, що його вам передадуть. Я читала як Ви пишете, ви мусите мене зрозуміти. Ви у душі вірите в чудеса. Я нічого не розказую, тому, що про це не можна розказати. Ось мої координати, приїдь, будь ласка, або хоча би подзвоніть. Якщо приїдете – не пожалкуєте, у нас тут дуже красиво.

З повагою, Єленка.

І координати.

От так. Що воно таке? Якась очманіла шанувальниця? Можливо. Такі листи на мій мейл приходять достатньо часто, я їх просто спамую. Стираю, не читаючи, тобто. Ну, якщо й так, то це досить оригінальний спосіб виразити шанування. Єленка, кажеш. Ну-ну. То «ти», то «ви», декілька помилок у рукописному листі. Хоча… це перший лист за багато-багато років, який я отримав. Як же вона його переслала? А, просто. На кожній книзі є адреса редакції, от вона по тій адресі й послала. А там так здивувались, що переслали мені. То що робити? Викинути? Ой, Ігоре Романовичу, кого ж ти дуриш! Якщо просто викинеш – то потім довго-довго вгадуватимеш що саме тоді те дівча хотіло сказати. Так що бери телефон – і вперед. Немає чого відкладати назавтра те, що все рівно збираєшся робити.

Та-ра-рі-ра-ра піііі – пііі – піі.

• Алло! – грубий жіночий голос. Так і вгадується за ним солідна добротна тітка. Єленка? Ну-ну…
• День добрий, Єленку покличте, будь-ласка, до телефону.
• Яку Єленку? Тут такої немає!

От тобі й на! І чого я зразу не подумав, що це розіграш? І оригінальний, мушу додати. Я ж повівся! Ну то підіграю їм.

• Ту, що листа мені написала.
• Якого ще листа.
• До мене прийшов лист. Поштою. Тут вказаний Ваш номер. Та є ім’я – Єленка.
• А, то певне дурнувата. Є така. Вона сусідка наша. Дійсно, пригадую десь із пів року тому вона просила кликати її, як хто телефонуватиме. Та нікого так і не було. Передзвоніть десь за пів години, я спробую її знайти.
• Добре.

Кладу трубку.

Значить розіграш? Можливо, можливо. Вони ж не знали, коли саме до мене дійде лист, коли саме я його причитаю. То й треба приготуватись. Хто ж то може були? Брат? Він мене достатньо добре знає… А що як не розіграш? Пів години минуло. Вичікую для вірності ще п’ять хвилин та тисну повтор номера.

• Алло?
• Це знову я. Єленку можна то телефону?
• Можна. Отута вона. – «Ну бери, тільки не довго» – чути глухий голос.
• Алло! – це вже тоненький голос бринить дзвіночком, тремтить від хвилювання, у ньому чути биття серця і тривога. Уява професійного письменника так і малює за ним худорляву невисоку дівчинку із чорними бровами дугою, темним волоссям, та білявою шкірою. Одягнута (обов’язково!) у розщеплений лейбик із вишиванням, довга коса, груди… призупиняю уяву.
• Алло. Єленка? Я отримав вашого листа. Та, мушу сказати, не зовсім зрозумів що ви там мали на увазі.
• Пане, пробачте, я й не знаю як сказати. – Таки хвилюється. – Я читала вашу книжку і тому написала саме вам. – Дивно, але плутанина із великою та маленькою літерою у звертанні відчувається навіть в усній розмові. Як у неї це виходить?
• Так і кажи.
• Я думаю, що тут у нас є річ, яку б ви хотіли написати.
• Не яку, а про яку, – я серджуся. Це таки шанувальниця. – А чого ви вважаєте, що знаєте про що мені писати?
• Я читала ваші книги. Ви такі… ви мусите – Єленка, мабуть, вловила у моєму тоні роздратування і тепер її голос тремтить від сліз, – ви мусите приїхати. Як я вам так скажу – Ви не приїдете, не повірите…
• Чекайте, панночко, заспокойтеся. Ви щось мені хочете показати?
• Т-так.
• А по телефону розказати не можете?
• Ні, не можу. Про це взагалі не можна розказати. Треба мати талант. Я хотіла, але нічого не виходить. Я пробувала писати. А то – не те. Тоді я подумала, що ви маєте талант і зможете. Приїдьте, подивіться. Будь ласка!
• Так. А куди це?
• До нас в гори. Там у листі є написано.
• Добре. Я постараюсь. – Кажу це і сам не знаю: правда це, чи ні.
• Приїжджайте! У нас тут дуже гарно. Приїжджайте, будь ласка!
• До побачення.
• До побачення, але приїжджайте! Я чекатиму тебе!

Кладу трубку.

Сказати по правді: я розсердився. Якщо це жарт – то дурнуватий, могли б і краще підготувати, якщо ж ні… от кого-кого, а дурнуватої шанувальниці мені бракує зараз найбільше. Якраз до проблем із видавництвом, адвокатурою, піратами та колишньою майбутньою дружиною. Втім – гори… у горах я не був. Планував поїхати на медовий місяць але… але. Не склалось. То й біс із ними. Хоча… А може там дійсно щось чекає? Якщо вони мене так кличуть? Плюнути на все і на всіх та й поїхати на декілька днів у дикі місця, без мейлу, комп’ютера, телефону і всієї цієї суєти? Може це саме те, що мені необхідно зараз? А Єленка та… ну хоч подивлюся на неї. Як буде дуже вже надоїдати – поїду у інше місце. Кошти дозволять. Все, вирішено. Один телефонний дзвінок – і я для світу вмираю щонайменше на тиждень. Як же туди добиратись? Яка там адреса?

Від вертольоту я відмовився, хоча мене тричі запевнили, що це найшвидший і найкомфортніший і взагалі – єдиний спосіб, щоб добратись за вказаною адресою. Ого! То дійсно дичина. Неторкане, незаймане лоно природи… лоно… чого це мої фантазій все скочуються в одному напрямку? Втім, ясно й так. Я нормальний чоловік тридцяти з невеликим лишком років і час від часу мушу спілкуватись із особами протилежної статі. А оскільки не виходило, то й лізе у голову усіляке…

Добирався я на тракторі. Спакувавши перед цим велетенський рюкзак і напхавши його всім на мою думку (і не тільки на мою: не вважаючи себе знавцем дикої природи, я передзвонив братовій дружині, і вона допомогла мені скласти список усього необхідного. А розширив уже його я сам), я поїхав. Спершу поїздом, потім автобусом. А далі – тільки пішки. Пішки йти не довелось, трапився попутний трактор із паном Василем. Розговорились із ним – то він і виявився чоловіком тієї самої жінки, до якої я дзвонив. А Єленка – їх сусідка, сирота. І більше там ніхто не живе. Сам вуйко Василь – лісничий, живе із дружиною. А Єленка колись жила із бабцею, нібито чародійкою, а як бабця померла – то сама живе. Господарство веде, читає щось. Листи он пише. Ні, раніше їй ніхто не телефонував, от тільки якось вона зайшла і дуже слізно просила, щоб її покликали. А от і покликали: важко, чи що? А взагалі дивне дівчатко. А ліс зара піднявся.  Добре піднявся. Жаль, що скоро заповідник відкриватимуть, то знову природу повинищать. А то диви – й Чугайстира мож побачити.

Отак розмовляючи (якщо, звісно, монолог вуйка Василя та моє підтакування можна назвати розмовою) ми під’їхали до двох  хатин-колиб.

• Ота більша – наша, а менша, ближча до лісу – Єленчина. Ви зразу до неї, чи може у нас заночуєте?
• А чого у вас?
• Ну, ніч все-таки. Знаєте, бабця її була відьмою, ви б не їхали туди на ніч.
• Та ви, вуйку, не бійтеся, як що – то я у вас переночую.
• Ну то диви, хлопче, я сказав тобі.

На тому й розійшлися. Єленчина хатина (колиба, поправив я себе, тут так звуть) була давнішою і виглядала… ну як може виглядати житло без чоловічої руки? Причому мабуть останні років тридцять-сорок. Як не більше. Уявили? От так і виглядало. Іще б вхід знайти! Вхід знайшов сам. Постукав. У маленькому підсліпуватому віконці щось засвітилось. Невже свічка! Саме так! Ого!

• День добрий. Єленко?
• Який день, ніч уже! Ой! Це ви?
• Так. Я ж казав, що приїду!
• А я, дурна, не вірила! Та заходьте, заходьте.

Вона мене схопила за рукав і прямо-таки втягнула всередину. Хатина (чи все-таки колиба) була дуже-дуже старою. Такою, що я б взявся вимірювати її вік століттями. Чи мені тільки так здавалось? Як по правді, подій того вечора я не пам’ятаю майже зовсім. Воно й не дивно, зважаючи на події, які трапились по тому. Ми щось говорили, пили вино,  каганець потріскував, пригадую, що Єленка таки дійсно була вдягнена у лейбику та виявилась чорнобровою та кароокою красунею із довгою косою. Ми щось говорили, сміялись, вона мені постелила, потім знову пили вино, я розказував свої задуми… здається. Чи ні?  От що пам’ятаю точно – то все думав, як би її поцілувати. А потому опинився сам у кімнаті в ліжку. І ще пам’ятаю, що двері до її кімнати виявились зачиненими. Спав добре, без снів.

Нарано я не зразу збагнув де прокинувся. А ще б: дерев’яні стіни, така ж стеля, піч. Одна стіна завішана в’язанками усілякого зілля, інша – ліжником. Потім пригадав – і стало соромно. Оце так, у незнайомої дівчинки дома, скільки їй, між іншим? Шістнадцять? Сімнадцять? Не знаю… у незнайомої, рази в два молодшої від мене  дівчини, напився… Чого б це? Моє вино – слабеньке, те, чим вона мене поїла…не пам’ятаю. Теж. Ніби. Потім поліз цілуватись. Вона сама пригорнулась. Чи ні? Щось белькотіла… що?  Не образив її хоч? А у двері чого ломився? До речі, куди в двері? Оглядаю кімнату. Правильно, двері тут одні – назовні. А он – піч і ширма. То як?

Обходжу кімнату. Стіл, каганець, поличка. На ній – книги. І ще – зошит. Беру, читаю. Закриваю. Потім відкриваю знову, вдивляюсь у нерівні рукописні рядки. Дівчина щось пробує описати, раз за разом. То вірші, то проза. А образ – не складається. Щось із шерстю, рогате, з копитами. Красиве. Ну? Корова? Кладу зошит на місце. Вже вирішую для себе, що яку б смішну річ вона мені не сказала – сміятись не буду. Бо коли сміються над твоєю єдиною красою – то боляче. Було таке… колись. Коли мені порадили писати першу поезію зразу на м’якому папері. Пам’ятаю. Того можливо і став письменником. Тому, навіть, щось напишу для неї. Таланту вистачить. Хай би то що було. Їй – вистачить. А більше ніхто те й не читатиме.

Чути легкі кроки, заходить Єленка.

• Доброго ранку вам!
• Доброго. – Дивлюсь на неї і червонію. Вона червоніє у відповідь.
• Пане…
• Не зви мене так. Ігор просто. І на ти.
• Ігоре… пробачте мене за вчорашнє… я просто…

Опаньки! Вона ще і вибачається. За що? Чи таки  я чогось не пам’ятаю?

• Та ні, це ти мене вибач… – дивимось одне на одного і раптом обоє сміємося. – Ну то так і буде. Все добре?
• Все добре. – Луною відгукнулась вона. Тільки тепер побачив, яка вона насправді красива. Чудо! Красуня…. Мавка.
• То що розкажеш? – Не знаю, що й сказати, тому відразу переходжу до справи.
• Я тут побачила чудо. Справжнє. І хочу показати його вам. Тобі.
• Прямо зараз?
• А чого б і ні? Та як вийде… він не щоразу приходить. Йдемо?

І ми пішли.

Не звик я по горах ходити, зовсім не звик. Міська я людина, як братик каже: людина асфальту. А цій мавці хоч би що. Йде та оглядається. Врешті я запросив пощади.

• Нам ще далеко?
• Не знаю. Він як коли хоче приходить. Може тут, а може й деінде.
• Хто – він?
• Побачиш,– вона чарівно усміхнулась. За такою усмішкою я можу йти ще пів дня.
• Але де ймовірніше його зустріти? Твоє чудо?
• Ймо… що?
• Де ми скоріше його побачимо.
• А все одно де. То давай посидимо. А ти розкажеш.
• Давай, тільки недовго. Гори й ліс не люблять сидячих.

Так ми блукали до вечора. І того дня, і наступного. А вечорами довго сиділи в обнімку біля багаття. Який щасливий я тоді був! Та на третій день я обережно поцікавився, чи те чудо взагалі є. Єленка не відповіла, тільки повела мене далі в хащі. Цієї ночі я прокинувся від дивних звуків і не зразу зрозумів, що то плач. Він лунав знадвору. Тихенько піднявся, вийшов: плакала Єленка. Щось тихенько говорила, наче просила, і плакала. Присів поруч, пригорнув її. «Ну не плач, не плач, все добре». – «Він ховається. Чому?» – «Нічого, ми його знайдемо. Завтра обов’язково знайдемо» – «А як ні?» – «То ти мені розкажеш, і я напишу з твоїх слів» – «З слів не вийде, треба бачити» – «Ну то побачимо, обов’язково!» – Я сказав так палко, що і сам в це повірив. Потім тихенько взяв її на руки та поніс в хатину. Вона так і заснула, горнучись до мене. А я до ранку сидів, боячись поворухнутись і дивився.

А коли світанок першим променем торкнув вершин старих гір, я розбудив Єленку і сказав: «Пішли». І ми  пішли. Я не знав куди і не знав як вертатися будемо, сподівався тільки на її знання. І ми вийшли до якогось невеличкого водоспаду, і пили там воду, і я поцілував її, а вона мило зашарілась і раптом завмерла, шепочучи: «Дивись». І я побачив чудо. Сріблясто-сяючий єдиноріг пильно дивився на нас лагідно-настороженим поглядом. Не на нас – на мене. І ревнував. Єленку – до мене. Не питайте, як я це відчув, це не передати. Тільки – ревнував.  Дівчина вивільнилась із моїх обіймів, побігла до цього чудесного створіння, обійняла його. «Лоша, дивись, це – Ігор. Ігоре, ну йди ж сюди, торкнися його! Він справжній».  Я зробив пару кроків, єдиноріг насторожився.

• Ні, мила, я мабуть не зможу його торкнутись. Та і ти скоро не зможеш.
• Я не зможу? Чому?
• Так у них уже заведено, у єдинорогів. І він це відчуває. Він приходитиме до тебе, але торкнутися його ти уже не зможеш.
• То ти прощаєшся зі мною? Лоша? – Вона його так називає: Лоша. Гарно.

Єдиноріг знову на мене пильно подивився, ріг засяяв, немов посилаючи хвилі тепла. Все довкіл стало чарівним, невловимо прекрасним, яскравим до сліз, до солодкого болю, до щастя. Єдиноріг ще раз на нас подивився, обережно вивільнився із Єленчиних рук та кількома граційними стрибками зник у лісі.

• Бачив? Який він?
• Бачив. Він – щастя!
• Щастя… – луною відгукнулась Єленка. Потім підійшла до мене, подивилась у вічі і міцно поцілувала. Зашарілась, спробувала вивільнитись, та я не пустив і вона заховала обличчя у мене на грудях. – А чого я не зможу до нього підійти?
• Потім поясню, добре?
• Добре. Милий… розкажи про нього людям. У тебе вийде.
• Я спробую.

Ну що, письменнику, не слабо? Таланту вистачить? Не просто розказати, а переконати: це не вигадка, він таки є насправді! Щастя, чудо – є! Отак. Думай.

… Єленка ще багато разів зустрічала Лоша, але кожного разу єдиноріг дивився іздалеку, немов просячи: будь щаслива!

… Одружились ми через місяць.

Частина друга.

 

Дерев’яна барна стійка, стилізація під давній шинок, поважний та запопадливий бармен. А ще – висока стеля та двоє чоловіків за столом.

• Ще щось принести? – підбіг офіціант і тут же зник за порухом руки. Двоє продовжили розмову.
• Я горджусь своєю книгою. Трішки сумно розуміти, що нічого кращого в житті я вже не напишу, але заради такого варто жити. Було. А що тепер? Тепер, коли головна праця, головна дія мого життя вже відбулась?
• Ігоре, потім буде видно. Час – він завжди все розкладає по своїх місцях. Інколи лікує…
• Ні, братику, ти не розумієш. Час ніколи нічого не лікує. Час заносить піском міста, руйнує храми, але ніколи нічого не лікує. Навіть тепер… та тепер у мене є Єленка. І слава. І скоро буде дитина. Я щасливий!
• Ти так кажеш?
• Я так думаю.

Ми помовчали.

• Знаєш. Я тобі заздрю. Трохи. Ти змінив людей…
• Я? –намацую пульт телевізора та навмання вмикаю канал. Декілька разів клацаю, шукаючи новини. – От, дивись!

На екрані вирує людське море. «Неймовірна книга!» – «Сенсація» – «Правда чи міф?» – «Читачі займають черги з ночі, типографії друкують додаткові тиражі»

• Ти маєш бути задоволений. – Братик дивиться на мене. Не розуміє.
• Читай інформаційний рядок.

«Єдиноріг: міф чи вигадка. Думки експертів» – повідомляла стрічка новин, – «Нова сенсація!» – «Перша експедиція: він таки є! Фоторепортаж» – «Об’єднання Союзу Радикалів-урбаністів»

• Чого ти завівся? Ти не знаєш людей?
• Брате, не знаю. Я про них пишу – але це…

Книга наробила шуму. Намисто номінацій: за кращий художній твір, за нове слово у вітчизняній прозі. Ще за щось. Появились десятки (це натепер десятки, але поки що мало часу пройшло!) наслідувань, спочатку відчайдухи, а потім уже і дослідники-науковці відправлялися шукати єдинорога, шукати чудо… І дехто знаходив. І в нього вірило все більше і більше людей.

Потім у мене народилась дитина – прекрасне і сердите немовля. Це вибило мене з колії більш, ніж на три місяці саме тоді, і найграндіознішу частину концерту навколо книги я пропустив. А коли повернувся, мені здалося, що потрапив я у пекло.

«Об’єднана республіканська партія включила в свою програму пункт про дострокове відкриття Карпатського заповідника. Лідер партії Чубайко стверджує: чудо має буди доступне всім!» – «Перше засідання Руху За Підтримку Прав Єдинорогів» – «Сенсація від СБ: Роззброєно бойові групи  радикального угрупування зелених: Руху За Чистоту Світу!» – «Чорний аукціон. Ціна на ріг єдинорога перевищила всі мислимі межі! СБ оголосило винагороду за інформацію про замовника» – «Зелені вимагають смертної кари!»

У чім я винний? І чи винний? Я заставив людей повірити, переконав їх. А далі – вони самі. Саме так: вони самі, я тут ні при чому. Кого обманюєш, Ігоре Романовичу? Себе? То беззмістовно. Краще вийди в коридор, там дзеркало є. Буде кому плюнути в лице. Лінь виходити? То в стелю плюй – щось та впаде назад. Чого вони так? Чого люди такі? Хотів же як краще, хотів дати надію, сказати, що є ще місце чуду в житті. Сказав. І вони повірили. А раз є місце, то і знайти його треба. От і шукають. А що не співпадають думки про те місце – то що поробиш, такі вже люди. А він? Єдиноріг?

А може ще все стихне? Заспокояться люди, зрозуміють. Ліс той розберуть по деревцю. І що? Чудо не може належати всім. Хіба якесь велике чудо, а не це… І одна річ вірити, що чудо є десь там, шукати його в повсякденні, а інше – знати, що підеш і впіймаєш його там! Силою! Хитрістю! Краще б я…

Як там писали класики: найпростіший спосіб перемогти дракона – покликати іншого, сильнішого. Ну коли так…

Я вам напишу… О, ненажерливий натовп, я дам тобі нову розвагу, нову жертву! Не скрип пера та шурхіт паперу, тільки тріскотіння клавіатури породжують потворні та чарівні фрази на білому тлі монітору. Із закутків пам’яті виринає третій акт Гамлета. Дивно – знаходити в Шекспірі такі аналогії, але…

Нова книжка не про мрію – лише про життя, спрощена, лайт-версія. Сторінка за сторінкою, глава за главою. Я неначе в нестямі випльовую у натовп злі правдиві фрази нарізані якнайсмачніше. Не будити фантазію, а дати подробиці. Не манити мрію, а стусанами направити її у звичне русло. Що ж тут нового? Що ж тут дивного? Що ж тут незрозумілого? Що ж тут надзвичайного? Це ж усього-навсього…

Талант.

Боюсь це буде останнє, що я  напишу.

 

Від тієї бурі, що зчинилась по тому, я заховався у Єленчиній хатині.  Тільки ми втрьох. Як мало для щасті потрібно… Єдинорога ми більше не бачили.

Мас-медіа зробили свою справу. Мою книгу читали, скандал аж ніяк не зменшив її популярності. Втім і не збільшив – просто не було куди. А потім мені почали приходити листи. Я плакав, читаючи їх, а Єленка приходила і мовчки обнімала мене за плечі.

Ви обманули всі сподівання! Як ви могли? Як ви могли поглумитися над чудом? Над тим невеликим, що є у нас? Та ви обманюєте! Він десь є! І якщо ви його не побачили, то хтось все одно його відшукає! Пропадіть ви пропадом!

Інколи, я виходив у ліс шукати Лоша. Єленці я щоразу говорив, що не бачив його, але це не правда. Я стрічав його щоразу, та він виглядав все більше несправжнім, казковим, прозорим. А потім мені вдалось помітити тільки тінь, що танула на фону водопаду.

Єленка тихо підійшла до мене. Навіть зараз вона ходить неймовірно тихо, я можу почути її подих, биття серця, думки, але не її кроки.

• Милий, знаєш, дочка гралась учора біля водопаду.
• Так? Там не є небезпечно? Може піди із нею?
• Ні, не треба. Вона у нас уже доросла. І… знаєш… буде ще.
• Що? Правда?
• Так!

Я очманів від радості! Ура! Ура! Світ прекрасний і хай гори це знають!

• Тільки… Ігоре. Водопад холодний, я боюсь, як би вона там не простудилась.
• То давай прогуляємось туди. Тобі ж іще можна?
• Дурненький. Довго іще можна.

Епілог

Чоловік і жінка йшли по лісу. Їх кроки видавали неабияку звичку, вони тримались за руки, немов діти, а очі світились щастям. І дерева торували їм шлях. Коли вони добрались до невеличкого, захованого в ущелині водопаду, то завмерли, не наважуючись ступити й кроку. Вони ще довго так стояли і дивились на дівчинку, що гралась із прекрасним, чарівним неземним створінням. Вони знову вірять у чудеса.

Закінчити цю історію слід як і почати: листом. Та письменник давно перестав читати листи, які до нього все ще приходять. А дарма. Бо один із не багатьох, не із сотні навіть а із тисячі… саме так, один із тисячі листів не містить звинувачень та образ: він інакший. Там правдива історія про зустріч із єдинорогом.

Теж таке собі чудо.