Сніжана Тимченко, Ігор Сілівра

 

Ще один другий шанс

 

Назар виробив класифікацію бюстів в залежності від інтелекту коханок. Тих, кого важко запідозрити у видатних розумових здібностях, він характеризував як «повногрудих», натякаючи на необтяжливі півкулі. А от щодо розумних придумав доречніший термін: «пишногруда». На його думку, ідеальне співвідношення всіх чеснот, повинно бути не менше четвертого розміру.

Жінки з іншими формами просто не викликали інтересу і буденно пропливали повз Назарове сприйняття.

Віка, двадцятип’ятирічна сіроока білявка, ніяк не могла проплисти повз. Навпаки, вона належала до категорії тих, які в лоб атакують принадами, а розумом заходять з флангів, не залишаючи чоловіку жодного шансу.

Не перериваючи поцілунку, Назар спробував роззутись, наступив собі на ногу і, врешті відірвавшись, посадив Віку на ліжко та стягнув блузу. Потім його руки все ніяк не могли відшукати застібку на спині. Він уже зібрався задерти ліфчик угору, але дівчина відсторонилась.

– Любий, людство давно перенесло предмет твоїх пошуків у доречніше місце, – вона роз’єднала мереживні половинки бюстгальтера. Принадні груди, що ніби звільнилися з полону, затьмарили красою навколишній світ. Проте, тільки-но його губи торкнулися напруженого соска, пролунав сигнал виклику.

– Трясця! – він спробував вимкнути телефон, та той не змовк. Буркнувши «пробач», Назар відірвався від дівчини та сів у ліжку. Рум’янець на щічках та полум’яні напіврозкриті вуста, все ж таки відволікали і оперативнику Служби Контролю Часових Ліній довелось відвернутись. Кілька разів глибоко вдихнувши, сердито відповів.

– Що?

– Назаре, нова справа.

– Що там?

– Скоріш за все бюрократична плутанина, заяву перекинули в наш відділок з минулого, мовляв, тут є вільні агенти. А, ймовірно, в тому часі її просто залишили «на потім», а нам розгрібати. Отже, так: Заповіт до дня народження не прибув. Я зробив запит, відповідають, що такої особи не існує. Заява зареєстрована, глайдер буде через сімнадцять хвилин, сорок секунд.

На шкірі тильної сторони правиці тут же виникли відповідні цифри, остання блимнула і почала зменшуватись.

– Треба йти. Я повернуся тільки-но зможу.

– Інколи я жалію, що твою роботу не уособлює хтось конкретний, кому б я могла видряпати очі.

– Вибач, люба, – поборовши нестримне бажання продиктувати адресу свого начальства, Назар поцілував дівчину. – Вибачаєш?

– Не вибачаю, – дівчина надула губки, – якщо ще сьогодні в нас не буде чогось особливого, то втішуся твоїм сусідом.

Назар подумки перебрав коло сусідів, що могли б зацікавити Віку. Один. Генерал, сімдесят два роки.

– З генералом важко змагатися, проте я постараюсь. – Він взув другого черевика, підхопив піджак та крадькома засунув жіночу сумочку на верхню полицю. Підморгнув дівчині на прощання та побіг вниз по сходах.

Коли цифри на руці підібрались до нуля, Назар уже встиг добратись до відділку. Природна злість змінилась професійним спокоєм. Підтвердивши початок розслідування, оперативник дочекався поки перед ним не сформується сиза хмаринка і зробив крок вперед. Тієї ж миті він опинився в Позачассі, в білій порожній кімнаті – операційному залі хроновтручань. Світло пригасло і по одній із стін побігли літери потрібного запиту.

«Так, – мугикнув Назар, – глянемо що там. Ага, реєстраційна картка пологового будинку. Затримка прибуття Заповіту, запит в майбутнє і відсутність там реєстраційного запису. Виклик оперативника СКЧЛ за номером… ну це я».

Він зупинив текст і пройшовся по кімнаті, потім спроектував на другу стіну кілька записів та вчитався в них. «Часова лінія… помилка виключена… можливість хроноклазму. Дозвіл на… Терміново… Негайно…» Мимохіть Назар усміхнувся. У Позачассі, звідки можна перейти по будь-яким просторово-часовим координатам, слова «терміново» і «негайно» вкрай рідко мають хоч якийсь зміст, а в даному контексті їх використання можна пояснити хіба що переляком відповідальних осіб. «Ха! Хроноклазм! Панове панікери, час – структура значно стабільніша, ніж це прийнято вважати. Часовій лінії не загрожує нічогісінько, чого не скажеш про ваші волохаті дупи. Що ж, доведеться знову їх рятувати. Будемо приводити Поточну Реальність до Еталону».

Повернувшись до третьої стіни, Назар викликав фотографію малюка. Маленьке, зморщене. Як груша. Якщо судити по очах – дівчинка. Втім, всі немовлята однаковісінькі. Ім’я та прізвище матері, реєстраційний індекс номер. Кожен народжується – і в ту ж мить з майбутнього приходить Заповіт: поради старої людини самій собі, в молодості. Інколи Заповіт не з’являвся. Є забобони, дивні переконання, секти, що вважають знання прийдешнього гріхом. Тоді все обмежується короткою біографічною довідкою. Але такого випадку, щоб у майбутньому новонароджена людина не існувала, Назар і не пригадував.

«Будь-яке ваше втручання, – пролунали в пам’яті слова Наставника, – не породжує нової Реальності. Втручання тільки замикає кільце хроноклазму так, що часова петля стає стабільною. Можете діяти будь-яким чином – що б ви не робили, ваші дії стабілізують реальність». – «Це означає, що ми зайві?» – «Ні, курсанте. Це означає, що ви – одні із тих небагатьох, кому в нашому світі дозволено вибирати, як саме піде Лінія Часу».

Колись, ще на початку кар’єри, Назар любив відчуття влади, що приходить в такі моменти. Служба Інформації надасть будь-які необхідні дані, але саме оперативнику доведеться зробити останній крок. Втім, сьогоднішня робота простенька, кілька хвилин, може навіть менше – і можна повернутися до своєї пишногрудої білявки.

Отже… Назар пробігся очима по таблиці та зупинився на кінцевому моменті. Нічого дивного, дев’ять із десяти випадків втручань Служби Контролю приходиться на корекцію Заповіту. Хронодіаграма матері об’єкту містить зелену зону – понад п’ять хвилин, коли текст можна корегувати, не викликавши при цьому небажаних побічних змін.

Чомусь, пишучи Заповіт, люди найбільше довіряють звичайнісінькому паперу. Можливо, тому, що він матеріальніший ніж набір байтів інформаційного носія чи, навіть, послідовність міток на оптичному диску?

«… багато хто відмовлятиме тебе. Казатимуть банальні речі. Не слухай їх! Вір мені, адже я – це ти! Пам’ятай, яка сильна була ця віра і бажання мати цю дитину. Покладися на неї…»

«Перша стаття закону, пункт третій: оперативник повинен зробити все можливе для збереження Еталонної Лінії Часу». Пункт може трактуватися в обидва боки, але простіше, надійніше та дешевше зберегти ту дійсність в якій існує слідчий. «Своя сорочка ближче до тіла», ця приказка працює і для часових змін. Значить, в минуле». Для того, щоб вставити застереження про запобігання вагітності протягом критичного місяця, вистачить й половини часового «вікна».

Служба Контролю, приводячи Реальність до Еталону пронизала її химерною павутиною просторово-часових тунелів. Світ, безперечно, має право на свій «другий шанс», проте все частіше Назару здавалось що людство стає  хворобливо залежним від безкінечних втручань в тонке плетиво часу. Якщо є другий шанс, то може бути і третій, і четвертий.

Отже, пора.

Назар завмер перед останньою стіною, викликав складну схему доступних хронопереміщень, звірився із нею та набрав координати.

«Переміщення в ключовий момент один. Запас часу для втручання – до п’яти хвилин», – повідомив безликий жіночий голос комп’ютера. В таблиці з’явився новий запис і тієї ж миті, Назар зробив крок у вируючий туман просторово-часового переходу.

Через дві з половиною хвилини він знову стояв в порожній кімнаті – все, робота зроблена.

А отже, пора додому.

Скоріше, скоріше! По сходах угору, мимохідь кинути «Здоров» сусіду полковнику, влетіти до квартири, на ходу скидаючи із себе такий недоречний одяг, стрибнути у ліжко…

– Мила, ти де?

Мовчанка.

– Віка? Вікуся?

Назар сів, закрив очі і повільно порахував до десяти. Потім обвів поглядом кімнату, примічаючи найменші дрібниці. Тут Віка завжди витирала пилюку. Тут вона вішала одяг. Тут вона накривала на стіл. Тут вони кохались. Потім пролунав сигнал виклику. Назар спробував пригадати.

Спогади затуманились, розплились, роздвоїлись. Зібрались в нову мозаїку.

В цій кімнаті її ніколи не було.

Ніколи.

В цій, Еталонній Реальності.

В такі моменти мозок починає працювати із швидкістю електронної машини. Він замкнув вир подій на себе, отже, хоч Реальність узгодилась із Еталоном, проте його особиста послідовність подій ще не закінчена.

Цією надією Назар себе тішив, доки біг вниз по сходах. Втім, той самий електронно-холодний стан мозку не залишав надто багато можливостей, щоб обманутись. З-під ніг клубком відлетів чийсь цуцик, двері ображено скрипнули, глайдер завбачливо відкрив дверцята.

Перед тим, як покинути Позачасся, Назар ретельно перевірив відповідність Реальності та Еталону. А це може означати тільки одне.

«Викреслив сам, своїми руками вирвав з свого життя. Але, як же я не впізнав її?»

Багаторічний досвід одразу підказав що робити: в хроносхемі вільні майже три хвилини після його першого втручання, якраз досить, щоб відмінити зміну. Стороннього спостерігача збентежив би той факт, що він більш ранній уже бачив цю ділянку зайнятою, проте Позачасся підкидає й не такі химери.

«Ага, ось воно! У Віки та в її матері різні прізвища, а я ніколи не цікавився її індексом! Трясця!»

Назар переконався, що все сталось саме так, як і пам’ятав. Проте, уже майже ступивши у вікно хронопереходу, змусив себе зупинитись.

«Що ж далі? Що буде, після повтору усіх тих дій, які я мав зробити раніше? І що з моєю свободою вибору? Закон понад усе, а тепер… Назаре, – питав він себе, – ти і справді готовий ризикнути всім заради цієї дівчини? Що в ній такого особливого? Ну, незабутні ночі, нехай їх було безліч але ж не заради цього! Вона сміється з твоїх жартів, але жарти закінчилися. Усе, що здавалося випадковим, насправді, тільки ми двоє знали, яке воно навмисне. Добре бути з нею, і аж настільки зле без неї, що не хочеться повертатися додому, і в цей час».

Вперше за своє життя Назар пожалкував, що пішов у Службу Контролю. Жив би собі звичайним громадянином, життя завжди б відповідало Еталонній Реальності, а спогади не містили дивовижну мішанину із подій, які вже ніколи не відбудуться. Потім, перед заздалегідь розпланованою смертю, написати собі-ранньому Заповіт, відправити щоб прочитати в день повноліття.

Але ці мрії – тільки тінь загублених можливостей. А зараз, він запитав себе: «Ти її любиш?» Відповідь не встигла сформулюватися в слово «так», а мозок вже прораховував шляхи порятунку Віки.

Кілька годин, кілька хвилин, а може й кілька вічностей – про який час може йти мова тут, у Позачассі? Назар покривав білі стіни все новими й новими розрахунками. І, врешті-решт, впевнено ввійшов у хроноперехід.

Підкоряючись нечутній команді, на стіні виникли схеми хронопотоків – і на неприємне здивування слідчого, вони практично не змінились. Або втручання недостатнє, або… інших причин придумати не вдалось. Для очистки совісті, Назар викликав текст отриманого Заповіту – і поміж лопаток потік струмок холодного поту. Заповіт містив пряму і недвозначну рекомендацію щодо появи дитини – і зовсім не ту, що він щойно вписав. Невже…

Назар зробив кілька кроків та потер чоло. Серед колег інколи можна було почути страшні історії про оперативників, що втратили відчуття реальності. Невже це не просто байки? Пульсуючий головний біль заважав свідомості вчепитися в спогади про Віку. Її посмішка яскраво спалахнула і згасла наділивши серце сумнівами. На мить Назар відчув роздвоєність свого я. Параноїдальний двійник совісті, зазирав йому через ліве плече, докірливо свердлив поглядом спину  і ніяк не дозволяв позбутись цього неприємного відчуття.

«Так, закон понад усе, але Віка жива людина! Моя дорога людина. Вона була! Існувала! Існує!» – «Та звідки тобі знати, що все це не марно? – запитував двійник. – А якщо після цього вона взагалі не буде з тобою?! Згадай свою жартівливу «класифікацію». Чому ти раптом спіткнувся об цю мить? Віка нічого тобі не обіцяла». – «Вбивчий і підступний аргумент. Використовувати логіку в суперечці з собою – моветон!».

Чомусь раптом Назару почало дошкуляти незвичне відчуття причетності до справи, яку завжди виконував ретельно, але безлико. Він піймав себе на думці, що мусить і хоче перемоги! Довести власній слабості, що не можна змінювати Час за власними забаганками, що Реальність мусить, – і буде! – приведена до Еталонної!

«Ні. Це не була слабкість, коли я був з Вікою. Я був собою і був щасливий. Може вона залишить мене, але то буде за її власною волею.  Її воля та бажання існували і сьогодні ввечері вона чекатиме на мене. Ще не пізно все виправити». Пригадався жартівливий ультиматум дівчини і кутики губ оперативника поповзли вгору.

Отже, Служба Контролю вже в грі. Це проблема не одного тільки Назара. Служба має досить ресурсів, щоб відстояти свої інтереси. Його робота – розв’язати одну, лише одну конкретну проблему.

Щось в останній фразі насторожило Назара. Ось! Ось воно! СКЧЛ може діяти тільки після його, Назарових, втручань. Вона ініціювала причинно-наслідковий вир подій… тобто, щоб він не зробив, результат все одно буде той, який контроль оцінює як оптимальний. Назар задумався. Ігри з Часом небезпечні. Ігри із Власною Реальністю – неприпустимі, Власна Реальність будь-кого із Контрольної Служби недоторканна апріорі. Але закони мають шпарини, лаги. Закони можна використати або обійти. Потрібна тільки достатня хитрість.

Отже, хроноперехід у Позачасся відкритий,  гра триває!

 

Ідея, що несподівано спала на думку, була із тих, за які колись спалювали на вогнищі. Така проста, така злочинна і така логічна. Якщо уже переступив через заборону змінювати Власну Реальність, то що заважає зробити наступній крок?

 

Знову хроноперехід, мабуть вже останній. Назар тупнув ногою по тротуару, вдихнув повітря. Наче все на місці. Проте, так і повинно бути, Еталонна Реальність мала змінитись тільки в одній незначній деталі. В одній маленькій-маленькій незначній деталі, яка потенційно може зруйнувати світ.

«Зміни в Еталонній Реальності мали автоматично відбитись в моїй пам’яті – і стерти все, що я робив останнім часом. Хоча ні, причиною змін Еталонної Реальності є саме моє існування. Подумати тільки, я – хроноклазм. І який зміст мені узагалі писати той Заповіт? Але я пам’ятаю, отже зміни ще не сталось. Чому? Ще не вичерпались ступені свободи? Я маю прийняти ще якесь рішення?»

Пам’ять підкидала найдрібніші деталі,  і навіть мізерні невідповідності кидали Назара то в холод, то в жар. Ось ці двері – вони так і були кольору червоного дерева? А ось ці поручні – невже весь час брунатні? А кіт? Ось цього кота тут не було. Чи був?

Відчинились двері ліфта, закінчились сходи, блимнув сенсор біометричного замку. Знову вздовж хребта потік холодний струмочок, рука лягла на панель: об’єкт не розпізнано. Ні, здалось. Страхи та примарні образи в пам’яті сплутали думки. Перед очима знову постали ті секунди, коли він змінив текст власного Заповіту, лист, що ось-ось потоком тахіонів перенесеться минуле.

«Вийшло, чи ні?»

Бажане переплуталося з реальністю.

На одному пульсуючому відгомоні серцебиття  двері відчинились. Спогади змішались, розплились та сформували нову Реальність.

Коли він переступив через поріг, то вже не пам’ятав, чому так хвилюється, повертаючись із буденного завдання.