Шубін

Ігор Сілівра

 

Шубін

 

 

Там були Шубін, Дід, Мавпочка, наш командир, лейтенант Грім та я. З Мавпочкою я був ще в учебці, Дід та Грім, уже ветерани, призвались із попередньою хвилею. А Шубін… Шубіну не всиділось в інструкторах, поперся на фронт.

Тут темно, біле світло ліхтариків вихоплює окремі предмети, роблячи темряву ще густішою. Наш девіз: «Самі не літаємо – й іншим не даємо». Мабуть, немає нічого дивнішого, ніж ППОшник під землею. А проте Шубін уперто притягнув сюди свою трубу зі «Стрілою». Дід хрипить, притиснувшись до стіни.

«Укроп, сдавайся!», – мегафон під землею чути далеко. Обіцяють бочку варення, кошик печення та гарне поводження в полоні. Знаємо ці обіцянки, чули.

«Всі цілі»? – «Всі». – «Та не полізуть вони сюди, замінують вихід – та й усе». – «Ніхто й не знає де ми». – «Відпочиваємо».

Мавпочка – рудий хлопчина. Сімейний стан – мобілізований. Позивний отримав у перший же день просто під час переклички на плацу. Перше шикування – чотири взводи, загальна плутанина. Після чергового прізвища – мовчанка, від сусіднього взводу швидко перебігає хлопець та наче нічого не сталось вигукує: «Я». Переплутав, із ким не буває. Проте через хвилину він знову чує своє прізвище і повторює маневр. І розумний, і красивий.

Нас би не мало бути тут. Не під землею, а взагалі тут. Ми заблукали: туман та радіоперешкоди. Коли розібрались, вертатись було надто пізно. Шубін наказав перти вперед щодуху. Деякий час нас це рятувало. Якби не той лімузин між БТРами та трохи везіння. Чи невезіння, як подивитись. ПТРК ми там і залишили.

Не знаю, кого ми там підірвали, але шухер здійнявся чималий, навіть вертушку підняли для перехоплення. Наш девіз пам’ятаєте? Дідова труба там і залишилась.

Тепер на нас полюють навіть польові миші.

– Діду, ти ж нас не помирати привів під землю? Скажи, Діду, га?

У когось здали нерви.

Дід місцевий. Скільки йому років, він не признається ¬– твердить що півсотні плюс дев’ять – і баста. Документи, каже, згоріли разом із хатою, тут неподалік. Каже, що поки була його хата – вона була скраю. Він саме вийшов подивитись на пресу – тоді ще не знали, чого чекати від журналістів. Утім, цікавість урятувала йому життя: не встиг він привітатись, як щось бабахнуло, і на місці хати запалало полум’я, а журналюга щось белькотів перед камерою про фосфорні боєприпаси карателів. Потім «преса» поїхала, а Дід перейшов фронт та записався добровольцем.

Бреше, мабуть, про паспорт.

Бігає Дід кепсько, але тут знає геть усе. Цю, як він каже, нору, розробляли ще, мабуть, століття тому. Дивно, як воно все тримається, може, й направду раніше міцніше робили?

«Укроп, вихаді па аднаму, іначє взарвьом вход!» – знову реве гучномовець.

Дід хрипить, хлопці лаються, лейтенант смикнувся, наче схотів щось скомандувати, та замовк.

– Ану тихо! – кричить Шубін. – Ша! Що кажеш, Діду?

Дід щось нерозбірливо шепоче.

– Що?

– Два… хр…хр… нора має ще два… хр… виходи…

– Ти знаєш?

– Знаю… хр… проведу…

Старий замовкає, Шубін із лейтенантом присідають біля нього.

– Значить так, хлопці, – командир, нарешті, щось вирішив. – Хто хоче здатись – залишайте зброю і йдіть. Назвіться мобілізованими, брешіть як умієте, може, обміняють. Самі розумієте. Хто піде з нами… може, вийдемо. Дід каже, що шахту знає, але вона стара, самі розумієте: могло завалити чи залити водою.

– І далі газ може бути, – додає Шубін. – Вентиляція тут хрінова, можемо задихнутись.

– Коротше, хлопці, вирішуйте, – зітхнув Грім. – А поки що відпочиваємо. Так чи інакше, нам немає куди поспішати.

«…А якось із шахти нагору кинулись робітники. Та й перелякані були, верзли нісенітниці, наче бика вогнедишного бачили, – Шубін дістав цигарку та неквапом розпалив її. – Всі вибігли, клітку підняли. Аж раптом знизу сигнал, мовляв, спускайте вагонетки. Подумали: може, хтось залишився, спустили – а там вугілля. Лиш вивантажили – знову сигнал, і знову. І так раз за разом. Уже й людей перелічили, і за майстрами послали – а вугілля йде та йде. Потім знову сигнал, старших униз просять. А майстрів острах узяв. Потім один, старий уже, наказав його спускати, проте за першим знаком чимскоріш витягувати. Подає сигнал, пішов униз, наче все гаразд – і тут знову сигнали, тільки одразу два. Один щоб спускали, другий щоб піднімали. І так раз за разом. Вирішили все-таки витягати, і тільки-но витягли майстра – як ствол і засипало. А майстер так нічого й не розказав, тільки посивів увесь».

На мить здалось, що далекий світлий силует входу перекрила постать, почувся шум, потім знову залунав гучномовець.

«Укроп, вихаді! Дайом пять мінут!».

– Пішли, – Дід із крехтінням піднявся на ноги. – Всі тут? Усі. Потупали.

 

Не розумію, як Дід орієнтується в цих переходах. Інколи в мене враження, що ми накручуємо кола: спускаємось на нижчий горизонт, довго йдемо, повертаємо, піднімаємося вгору.

– Привал.

Бійці падають уздовж стін, хтось тягне цигарки.

– Не курити, – командує Дід. – Може бути метан.

Підземна тиша давить на вуха, хтось пробує щось наспівувати.

– Ану тихо! Тихо! – хапається за автомат Мавпочка. Аж тепер розумію, що співав він. – Хто тут?

Він навсібіч світить ліхтариком.

– Хто тут? Ви чули кроки?

– Порода тріщить, – коментує Шубін. – Ну, або «хазяїн Шубін» ходить, він тебе й схопив за ногу. Хоч насправді то корч, тут досить прохолодно.

– Хазяїн? Що за один?

Солдати з радістю підключаються до розмови, все краще, ніж слухати темну тишу.

– А, казка. Шубін – це наче шахтарський домовик, хазяїн тутешній. Веселун, може за ногу вхопити, може пусту породу підкинути, може допомогти. Коротше, жити з ним слід дружно, як зі мною.

– Шубін – то правда, – піднімає вгору палець Дід. – Повірте старому шахтеру.

– Ну і що, нам йому молоко в мисочці залишати? – нервово сміється лейтенант. – Гаразд, домовики домовиками, а нам пора. Підйом!

– Сміття приберіть, – бурчить Дід.

Мавпочку не треба припрошувати двічі.

Знову переходи та горизонти, очі так звикли до темряви, що лейтенант наказує вимкнути половину ліхтариків. Діоди, звичайно, світять довго, проте хто знає, скільки доведеться блукати.

– Прийшли, – зупиняється Дід. – За поворотом перший вихід, незручний. Ствол шахти, якось треба буде придумати, щоб вийти на-гора.

– Ну й запах тут, – пробурчав Шубін. – Що це? Ану посвітіть!

Загорілись запасні ліхтарики. Першим обід у шлунку не втримав лейтенант, потім до нього приєднались решта. Тільки Дід мовчки роздивлявся десятки, якщо не сотні спотворених гниттям тіл.

– Вони сюди скидають трупи, – констатував Дід. – А тут мокро. Самі бачите, як воно.

– Нам… що… по них підніматись?

– Хочеш тут залишитись?

– Ану посвітіть! – скомандував Шубін. – А щоб його… троси обрізані. Не уявляю, як видертись нагору. Тут альпіністом треба бути.

– Я не подужаю, – схлипнув Мавпочка.

– Тихо! Тут нам не видертись. Діду, а що із другим виходом?

– До нього ще треба дійти.

– Ну то йдемо, – підсумував Шубін. – Тут ловити нічого.

 

Черговий привал пройшов у мовчанці: ліхтарики потьмяніли, бійці втомились. Цього разу ніхто не розказував байок, усі похмуро жували залишки сухпаю та ділились скупими ковтками води із фляг.

– Далеко ще?

Дід промовчав.

– Діду, чуєш? Іти ще далеко?

– Хто його знає, синку. Підземелля – дивна річ. Може й далеко, може, скоро й прийдемо.

– Рядовий Дід! – не витримав лейтенант. – Можете сказати щось конкретніше? Спати будемо?

Дід знову довго мовчав, потім зітхнув.

– Газ, командире. Там метан, куди не поткнусь – метан. Шукаю підходи, але не можу знайти. Задихнемось, підірвемось. Не пускає шахта, командире. Не знаю я, коли ми вийдемо.

– Метан? І як ти відчуваєш?

– Є ознаки. Мавпочка он не співає, він у нас замість канарейки. Та я, повір, знаю.

– А що я, що я? – Мавпочка принюхався. – Наче нічого не пахне.

– Метан не має запаху, дурню.

У тьмяному світлі ліхтарів мені здалось, що по обличчю Дід пробігла тінь. Мабуть, тільки здалось. Тоді Шубін зітхнув.

– Гаразд. Якщо йти прямісінько, то далеко? Якби не газ?

– Близько, майже поруч. Годину чи, може, дві. Але не пройдемо.

– І так, і так не пройдемо, Діду, – зупинився Шубін. – Я знаки залишав, ми вже кілька разів повертались на те саме місце. І ти знаєш це.

– Ми помремо тут? – запитав хтось із темряви.

– Ану тихо! Помирати наказу не було! – гаркнув Грім. – Що скажеш, Діду?

– Шубін діло каже, не пройдемо.

– Тоді вертаємось. Спробуємо видряпатись.

Солдати понуро піднялись.

– Чекай, командире, – зупинився Шубін. – Є варіант. Я тут виріс, думаєте, чому взяв такий позивний? Ви ж чули байку?

– Будеш просити його милості?

– Попрацюю ним, – незворушно відказав Шубін. – Отже, так: потрібен факел та шкура. Давайте балаклави та стільки курток, скільки зможу вдягти під броню. Піду попереду.

– Ти здурів?

– Мовчи, командире. У мене прогулів більше, ніж у тебе стажу, проб’ємось. Тільки ви йдіть позаду, далеко-далеко позаду. Вогонь я кидатиму вперед, як гукну – підходьте. Діду, там перехрестя будуть?

– Перше праворуч, друге ліворуч, далі тільки прямо.

– Усе.

Підземний вибух – це страшно. Якщо газу небагато, він тільки вигорає, факел горить яскравіше, ніж зазвичай – і все. Коли ж газу дуже багато, то теж горить, у повітрі плавають клапті вогню, аж поки кількість газу не зменшиться до якраз такої, щоб утворилась гримуча суміш. А тоді все вибухає.

Шубін знову й знову щосили шпурляв уперед вогонь та дивився на його мерехтіння. Коли факел вигорав, то підпалював новий та знову шпурляв уперед. І так раз за разом, аж поки не побачив у повітрі вогні. Він встиг упасти та накритись.

Коли ми його знайшли, він пробував піднятись та трусив головою. А Мавпочка безуспішно намагався влити йому крізь зуби спирт. Пити Шубін не хотів.

Каюсь – було страшно. Думав, що, може, слід самому піти вперед, набирався духу про це сказати, але в останню мить слова застрягали в горлі. А він приходив до тями, скрипів зубами, натягував на себе нові балаклави та куртки, брав факел та вперто йшов у темряву. Не знаю, скільки часу те тривало, проте в якоїсь миті ми побачили вдалині вогник цигарки. Шубін смалив, усміхаючись, наче дитина.

– Друже, ти цілий!

Він не відповідав, тільки кивав головою. Здалося навіть, що говорити він не може.

– Діду, – першим отямився лейтенант. – Що далі?

Старий глибоко вдихнув повітря, принюхався.

– Скоро вихід. Чуєте вітерець?

Усі кинулися принюхуватись. Усім здалося, що вони щось відчули. Я не відчув нічогісінько, тому промовчав.

– Вибратися зможемо? Дряпатись не треба буде?

– Ні, хлопці, там легко пройти. Вихід розширюється. Скоро колія буде, навіть у кілька рядів. По ній вийдемо.

– Що вийдемо – добре, – при думці про чисте небо Грім пожвавішав. – А де вийдемо? На карті покажеш?

– Не покажу. Потім, як виберемось нагору.

– Потім джі-пі-ес ловитиме, я й сам знатиму. Привал закінчено. Пішли, хлопці.

Знаєте, яким нестримним може бути бажання побачити небо? Я думав, що здурію, поки дійду.

Потім стало не до хотілок: тільки-но, як і казав Дід, вихід із шахти достатньо розширився, як промінь ліхтаря в щось уперся. У щось велике й дуже металеве, з характерними брусками динамічної броні, інфрачервоним прожектором на башті, нещодавно зафарбованим серійним номером та нашвидкуруч намальованим білим квадратом.

За першим танком виднівся другий, третій, далі ми йти побоялись.

 

Мене розбудив тихий шепіт. Прислухавшись, я зрозумів, що то Дід із Шубіним. Мабуть, я не мав би їх чути, але акустика в підземеллях інколи викидає дивні штукенції.

– Тебе хтось чекає? Чого ти воюєш?

– Друг, – голос Шубіна затремтів. – Мій друг Україна в біді. А кинути я його не зможу, Діду. Чи як тебе називати? Мій позивний уже зайнятий, врахуй це.

– Давно здогадався?

– Давно, Діду. Я ж виріс тут, недалеко. На батьківщині легітимного, бач яка іронія. Працював тут колись. Не буває таких шахт. Не буває таких виходів. Неможливо почути метан. Жоден шурф не тягнеться стільки, скільки ми пройшли. Та й часу… Діду, скільки ми були під землею? Як петляли? Ми б і по прямій стільки не пройшли. Ось так і здогадався.

– Добре, що здогадався. Значить, знаєш, що я запропоную тобі.

– Чекай, Діду, чекай. Я ще не вірю. Чому ти за нас? І чи за нас?

– Вони кидають тіла в шахту. Це неправильно. А ви прибрали сміття. Все просто, Шубіне. Я не знаю, що там у вас нагорі, я бачу тільки людей унизу. Як ти, як він, як ті. Скажи, Шубіне. Чи ти чекаєш, щоб я запитав прямо?

– Зажди. Ти ж не ходиш по землі?

– Дурень ти, хоч і Шубін. Молодий.

Мені здалося, що Дід сплюнув.

– Сам колись був хлопцем, давно, правда. Пішов грошей заробити. Важко тоді було, нікуди приткнутись. Кинув шапку, взяв завдаток та факела в руки – і поліз у шахту. Там він мене й перестрів.

– Хазяїн?

– Він. Знаєш, я не погодився тоді. Та він відпустив мене. Дівчина чекала, розумієш?

Деякий час панувала тиша.

– Не дочекалась?

– Не дочекалась. І я вернувся під землю. Тепер от шукаю наступника.

Мовчанка.

– А ти кажеш – друг у біді. Ти певен, що друг Україна тебе не зрадить? Вернешся з війни…

– Облиш, Діду, не пацан я, все розумію. Ми гинемо за кращу позицію політиків на переговорах, ми навряд чи будемо комусь потрібні, коли все закінчиться. Мені казали, що я песиміст. Але знаєш що? Це все для мене нічого не міняє. Ти ж он теж далеко пішов шукати наступника, хіба ні?

Знову мовчанка.

– Я теж був людиною, друже. Добре. Вертайся до свого друга України, борони його. А як захочеш до мене…

– Не захочу, Діду. В тебе свої шляхи, в мене свої.

– Цить! Слухай, молодий! Мало що станеться. Можеш калікою залишитись, можеш у полон попасти. Тоді поклич – із будь-якої землянки виведу. Ось так. Думай.

 

Сучасний танк – це далеко не та консервна бляшанка, що їздила полями Другої світової. Це швидка смертоносна машина, яка в умілих руках може завдати страшних руйнувань. А протистоять їй часто-густо старі «рапіри» та не молодші «фаготи». Інколи цього буває досить, часто – ні.

А десяток танків – це сила, яка може переломити ситуацію на цілій ділянці фронту. І от саме цей десяток танків привільно розмістився в широкому вході в шахту, просто біля лінії фронту. Не знаю, як Мавпочка визирнув назовні, проте вернувся веселим: до лінії фронту залишилось пройти менше п’яти кілометрів.

– Добряче ми забрели, – почухав потилицю лейтенант.

– Гранати, – тихо озвався Шубін. – Гранату в дуло – і танк готовий. А ми під шумок ходу дамо.

– Тоді не в дуло, а в люк, тільки рвоне швидко, аби встигнути втекти, – зауважив Грім.

– Ти здурів! – голосно прошепотів Мавпочка. – Тоді всі ляжемо тут! Ноги треба робити, і поскоріше! Там бетер крайній, на нім і поїдемо!

– Вартові…

– Дурниця, ніхто не чекає гостей з-під землі. Заліземо в танк, стрельнемо та чкурнемо!

Ми перезирнулись.

– Ні, – вирішив лейтенант. – Зробимо інакше. Танк підривають двоє, роблять шухер. Тим часом решта беруть бетер, заводять і чекають. Так більше шансів.

– Я в танк, – вирішив Дід. – Діло важке, а я добряче пожив.

– І я, – здивовано чую власний голос. – Стріляти буду. Гранату кидати ризиковано, а от стрельнути з крайнього танку – саме те. Гранату вже потім, так надійніше.

Грім відповів довгою мовчанкою, подивився, наче прощаючись. І кивнув.

 

І от тепер я, здається, герой. Дід теж герой, хоч і пропав безвісти. Так вважається, в усякому разі. Кажуть, мені дадуть орден. А ще обіцяли грошову премію: «за знищення семи одиниць бойової техніки противника…» Якось так.

Було страшно, справді страшно.

Ідея насправді була хорошою – але із неї не вийшло нічогісінько. Ні, на щастя, бетер виявився заправленим, танк – справним і навіть із неуставним снарядом в стволі. Не відстріляли, мабуть, у свій час, а вийняти його непросто. І з порожнісіньким конвеєром автомату заряджання.

Ми з Дідом перезирнулись і зрозуміли одне одного без слів.

А потім мені довелося брехати.

Раз ми все-таки вистрелили, я навіть не зрозумів що саме далі сталось. Дід крикнув, щоб я біг щодуху – я й побіг.

Я справді не помітив, коли і як він зник. Я щосили наздоганяв наших і таки встиг до другого, найбільшого вибуху.

А потім кам’яна паща входу в шахту закрилась.

Мабуть, варто було б сказати, що Дід загинув, але на це в нас забракло духу. Хлопці вважають, що Дід геройськи підірвався із другим танком. Може й так, можливо, ніхто з них і не подумав, що навряд чи боєзапас закінчився тільки в останній машині.

Підстрелили мене вже свої, добряче так. Хлопці не винні, це насправді страшно – коли на тебе несподівано летить броньована домовина. Вистрибнути я встиг, а що кулю отримав… буває. Відлежусь – і на дембель.

Шубін нещодавно приходив. Здається, теж відчуває себе винним, що залишив мене там. Мені казали, що я народився в сорочці, і я схильний погодитись. Кажуть, що тим пострілом ми влучили у склад – я й не сперечаюсь. Тільки не було там ніякого складу. Чи був? Я вже й не знаю. Інколи в гарячці бою ще й не таке примариться. Не можу ж на серйозі розповісти, як з-під землі вигулькнув чорний вогнедишний бик та почав перекидати танки, мов картонні, а від його дихання плавилася броня?

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s