Ігор Сілівра

Вишнє море.

 

Понад двісті коней під капотом «Лексуса» неслись дорогою, немов навіжені, тендітна жіноча ніжка жалкувала, що система круїз-контролю робить непотрібним втискання педалі газу в підлогу, повні груди здимались в обуренні, а витончені пальчики тримали незапалену цигарку.

Здавалось, що може трапитись на трасі Київ-Одеса з такою панночкою та ще й у машині з такими номерами? Ну не даїшник ж її спинить?

Авто швидко віддалялось від столиці, панночка час від часу нервово позирала на мовчазну побілку та кривила гарненький ротик.

Її звали Аріна.

«От скотина, – думала вона, – от козел! Ні, все-таки, який «папик» козел! Та він ще зателефонує, нікуди не дінеться!  А якщо думає, що я собі не знаю ціни, то хай навіть не думає!» Звичайна жіноча логіка. Втім, те, що білявка заблудилась на прямісінькій трасі – не обов’язково її провина. Просто так склались обставини, от і все.

Коли дівчина отямилась, що дорога «якась не така» і вирішила поглянути на екран навігатора вже було надто пізно – вдарили блискавиці, іще раз, ще… і за ударами грому та поривами вітру вона якось не помітила, що мотор заглух, і всі індикатори погасли. Коли ж машину не просто хитнуло, а відчутно понесло кудись в бік, їй вже було не до цього: вчепившись в кермо вона просто нажахано спостерігала, як світ навколо зійшов із розуму. Блискави вдаряли все частіше, грім злився в суцільний гул, металеві предмети почали випромінювати примарне світіння, лампочки та індикатори раптово спалахнули – і все поринуло  в темряву.

Прийшовши до тями, Аріна побачила над головою безкрайнє зоряне небо. «Де я? – звісно, витончена панянка не повинна опускатись до таких банальних запитань, але зараз їй було якось не до витонченості. – Де я?» Перш, ніж знову втратити притомність, вона ще встигла помітити поруч чиюсь невиразну фігуру.

– Де я? – знову спитала вона, мружачись від яскравого сонячного світла.

– На землі, – чемно відповів хтось, – пробачте, сказати точніше не можу. Ми тут потрапили в аварію.

–  Як я тут опинилась?

– Я вас витягнув, – на мить дівчині здалось, що хтось порпається в її мізках, підшукуючи потрібне слово, – з вашої машини. На жаль, ми з вами потрапили в шторм.

– Шторм? А як же аварія? Наче була гроза…

– Ой, пробачте, у шторм потрапив я, а вас просто затягнуло.

Тут Аріна здогадалась сісти. Озирнувшись, вона, нарешті, побачила співрозмовника: молодого хлопця, мабуть її ровесника.

Хлопець… вигляду не мав. Ніякого. Ну яка дівчина подивиться на такого? Невисокий, якийсь миршавий, ще й блідий, наче хворий. Невисокого зросту, невиразної статури в брудній запиленій бандані.

– Як моя машина? Ціла? – вона спробувала піднятись на ноги, але змогла тільки сісти та оглянулась на «Лексуса», що відшукався неподалік.

– На жаль, не можу нічого сказати, – констатував хлопець, – з вигляду ціла, не те, що мій корабель.

– Який ще корабель? – не зрозуміла Аріна.

Хлопець мовчки показав на те, що вона сприйняла чи то за недобудований курінь, чи то просто за купу дров.

– Ти що, здурів? Який корабель серед степу? До моря ще… ще… далеко! – викрутилась вона.

– То до середнього моря, а я плив по вишньому. Але буря, самі розумієте, довелось негайно спускатись. Ото й вас із «машиною» захопило. Зі стогоном Аріна піднялась на ноги і, похитуючись, пішла в бік автівки. Дивакуватий незнайомець, підтверджуючи неприємне враження про себе, навіть не подав руки.

«Точно дурний. Псих. Так, головне не сперечатись, аби тільки завівся, аби тільки…»  «Лексус» не завівся. Навіть гірше: ні навігатор, ні навіть дорогуща мобілка не подавали ані найменших ознак життя. Сівши на м’яке сидіння, дівчина обхопила голову руками: «Оце так попала!»

Незнайомець тим часом огледів свою купу дров, знизав плечима та вгледівся в горизонт. «Що він там шукає?»

– Буря вщухла, – врешті повідомив він голосом капітана Очевидність. – Як там твоя машина?

– Вона поламалась, – гірко констатувала дівчина. – Вона поламалась.

– Це велика проблема? –перепитав хлопець. Аріна зраділа хоч якійсь реакції

– Проблема? Ти вважаєш, що це проблема? Мій «Лексус» вмер, а для тебе це «проблема», так? – Як правило така поведінка викликала в чоловіків належно-винувату реакцію, але дивний незнайомець знову не відреагував і дівчина вирішила змінити стратегію. – Аріна.

У відповідь, мовчанка.

– Мене звуть Аріна, – зволила повторити вона.

– Хочеш провести ритуал поховання?

– Що? Кого?

– Ну твого… «Лексуса».

Тут до дівчини остаточно дійшло, що над нею потішаються, а цього вона вже не могла стерпіти.

– Ах ти, миршавий… – ще не знаючи що скаже далі, вона підскочила до хлопця та. зірвавши його бандану розмахнулась… і завмерла. По плечах незнайомця розсипалось біляве волосся з-під якого неслухняно стирчали гострі кінці вух. Він… він перестав бути миршавим та безбарвним, відразу ставши неначе навіть ставши вищим і… прекрасним.  Картинним але одночасно природнім жестом він відкинув волосся з обличчя, і його нелюдські риси обличчя раптом стали очевидними.

– Ні, – відповів він. – Так.

– Що?

– Ні, їх не можна торгнутись, мені це неприємно. Думаю й тобі не буде надто приємно, коли вас тягати за вуха. І «так», я дійсно можу ними ворушити.

–Ви… – спробувала запитати Аріна.

– Ні.

– Ой.

– Ні, я не читаю думки, просто бажання торкнутись вух та питання чи вони ворушаться – перші запитання, які завжди задають представники вашого виду. Тому й тільки тому я спробував приховати свою зовнішність, пробач.

– Та нічого, – зітхнула Аріна і все-таки наважилась запитати – Ти ельф?

Незнайомець усміхнувся.

 

– То що будемо робити далі? – запитала вона трохи згодом. Ельф на хвилину замислився.

– На жаль, я, напевне, не зможу продовжити свою подорож. Доведеться повертатись.

– До себе в пагорби, – спробувала блиснути ерудицією дівчина.

– Куди? –не зрозумів ельф?

– Ну ви ж живете під землею, в пагорбах… Чи в лісі? – Здається у фільмі ельфи в лісі жили… чи серед гір? Які ліси тут, в Тавриді?

– Хто вам сказав такі дурниці? – ельф чомусь роздратувався, його вуха раптом задрижали, описуючи загостреними кінцями складну траєкторію. – Я не знаю, як живуть тутешні мої співплемінники, але жодне із твоїх припущень невірне і не має до мене ніякого стосунку.

– То ти не тутешній?

– Вгадала. Як я вже говорив, мій корабель розбився, і ремонту не підлягає. Доведеться щось майструвати. Ну, панянко, приємно було познайомитись, але я не буду гаяти часу.

Махнувши рукою, ельф швидко закрокував на південь.

– Гей, ви куди? Гей. Ти що, мене залишиш тут? Ти просто не можеш так зробити! – Аріна ні на мить не повірила, що її можуть насправді залишити одну.

– Чому? – ельф повернувся. – Ні, я розумію, що твоє право не запропонувати мені допомогу, урешті-решт я дійсно несподіваний гість, але чому ти вважаєш, що я не можу просто піти у своїх справах?

Аріна ошелешено подивилась на нього.

– А, – кивнув головою гість, – пробач, забув. Бачиш, оскільки тривалість нашого життя набагато вища, за ваше, то гендерні відносини будуються дещо іншим чином. Завжди про це забуваю. То, виходить, я повинен запропонувати допомогу, а потім скористатись вдячністю й зайнятись з тобою сексом? Мандруючи чужими світами ми схильні дотримуватись звичаїв аборигенів. То чим можу допомогти?

Дівчина почервоніла.

– Якщо ваша ласка, – чомусь вона перейшла на «ви». – супроводіть мене до найближчого людського житла. А я постараюсь допомогти вам із ремонтом вашого… вашого… вашого чого?

– Я прилетів сюди на кораблі.

– Звідкіля?

– Як сяде світило, то через все небо йтиме скупчення зірок. Це наш архіпелаг. Я практично із самого центру, мою зірку звідціля не видно, хіба що вкажу приблизний напрямок.

– Чекай, то ти що, космічний мандрівник?

– Як це розуміти?

– Ти ж мене переконуєш, що мандрував між зірками в цьому… дерев’яному… – «кориті» вона не наважилась сказати. – Ну між планетами…

– Так, мандрував.

– От! Бачиш! А між планетами – космос! Там космонавти літають!

– А ще що? – серйозно поцікавився ельф.

– Ну… не знаю. Метеорити всілякі. Там же дихати немає чим, повітря немає. А ще, – вона напружила пам’ять, – вчені вважають, що летіти до найближчої зірки треба довго-довго.

– А, – зрадів співрозмовник, – розумію. Ти, мабуть, про нижнє море говориш. Справді, якщо зануритись в його глибини, то там немає майже нічого, слід брати із собою запаси харчів та повітря. Але хто нормальний полізе в ту пустку? Я ж мандрував вишнім морем, його вітри надимали моє вітрило. Така мандрівка займає не так вже багато часу.

– Скільки?

– Якщо близько до центру архіпелагу… – Аріна знову відчула наче хтось копирсається в її пам’яті, – галактики, то кілька годин, а якщо плисти в рукави, то кілька днів. Може – тижнів. Від вітру залежить, від течій. Я ж бурю піймав, хотів полинути Великим Потоком, розігнатись, що скоріше дістатись до іншого архіпелагу. Та от, не розрахував. Тепер вертатись доведеться, нічого путнього я тут не змайструю.

Аріна не знайшла слів.

 

Вони брели степом. Сухий вітер та чисте повітря, шурхіт трав та шелест кроків створювали враження єдності зі світом аж до запаморочення. Ельф йшов наче повільно, проте білявка за ним майже не встигала, незважаючи на те, що той час від часу нагинався до якоїсь травинки чи жучка. Здавалось, прибульця зовсім не бентежила мовчанка.

– Як там, між зорями? – наважилась запитати дівчина.

І ельф почав розповідати, час від часу вертаючись до звичних термінів. Він розповідав про шторми, що кидають човен, наче тріску, про змінний плив часу та часові течії, навіть парадокси вишнього моря, про мандрівників, що попали у вир та постаріли в одну мить, швидше, ніж їх товариші встигли кліпнути оком,  ці вири відчуваються навіть у глибини нижнього моря – космосу, і які люди звуть чорними дірами, про вітер, що надимає вітрила, про приливи та відливи, що дозволяють злітати та сідати, про складнощі швартування до невеликих островів та про маневрування в  архіпелагах, про особливості переходу з середнього моря в вишнє та про дивні аномалії, де середнє, вишнє та нижнє моря наче міняються місцями. Він розповідав про мандрівки Всесвітом, про мешканців різних планет, куди заносили його мандри. Розповідав про Великий Потік, що несе води вишнього моря довкола Всесвіту, про страхітливих чудиськ та кумедну історію, про те як одні аборигени змайстрували шкаралупу для нижнього моря й наділили її вмінням підстрибувати у вишнє, скорочуючи шлях. Він розповідав, плів мереживо слів та рухів неначе досвідчений павук тче свою павутину, прикрашає її капельками роси та промінням ранкового сонця. Його золотисте волосся, розвіваючись за вітром, робило його таким принадливим, що дівчина відчула як внизу живота розливається тепло, і що це тепло загрожує заполонити її всю. А тріпотіння кінчиків вух, неначе доповнювало й без того виразний голос особливим змістом.

Аріна тріпнула головою, проганяючи мару.

– І що ж ми робитимемо далі? Ти збираєшся майструвати свій корабель? Знаєш, як ми доберемось до людей я зможу тобі допомогти. Тільки зроблю кілька дзвінків…

Переливчастий сміх прибульця не дав їй закінчити.

– А що ж? Може я все-таки чимось зможу допомогти?

– Мабуть, ні, – весело відповів ельф. – Ви, люди, рідко коли можете допомогти комусь. У вас навіть допомогти собі не завжди виходить. Адже для цього вам треба перестати бути людьми та стати ельфами.

– Це можливо? – тихо запитала дівчина. Мабуть, тієї миті вона остаточно зрозуміла, що до «папика» не повернеться.

– Можливо, – відказав прибулець.

 

Аріна навіть до пуття не пам’ятала, як опинилась в його обіймах. Запаморочення в голові, легкі торкання довгих тонких пальців (на них дійсно є зайві суглоби, чи тільки здається?), лоскіт волосся, лагідний голос, що нашіптує наче незрозумілі, але такі милі слова, торкання чужої думки: спершу легкі, а потім наполегливіші, сміливіші, глибші, і ось їх свідомості зливаються, дівчина бачить зоряну круговерть, відчуває подих вітру вишнього моря, легке похитування чарівного човна, бачить далекі гавані та прекрасні, хоч і чужі світи. Ментальних перепон стає все менше й одежа, що відділяє їхні тіла сприймається як щось зайве, непотрібне, навіть болісне.

Якась мить – і його пальці розщеплюють блузку, джинси, неначе живі сповзають униз і вона, майже оголена, чує тихий сміх.

– Ви, люди, навдивовижу винахідливі, коли це стосується нижньої білизни.

Аріна зашарілась, проте це зауваження допомогло їх трохи прийти до тями. Граціозним рухом вона відкинула волосся за спину, випрямилась й теж розсміялась. На душі стало несподівано легко та світло. Граціозно похитуючи стегнами, вона підійшла до прибульця та поцілувала його. Той відповів, і дівчина знову відчула, що світ ось-ось кудись зникне.

– І що далі? – прошепотіла вона. – Трава жорстка. Подряпаємось. Не знаю як ви…

Ельф не дав їй продовжити.

Коли вони опинились долі, трави сплелись в ніжний килим, що лагідно прийняв їх.

Круговерть світів на деякий час зупинилась.

 

Самотня хмаринка в безкрайньому небі чимось нагадувала «Лексус» і те, що чудо ось-ось закінчиться. Що ж, вона звикла, що чудеса приходять ненадовго, а такі як «папик» залишаються. Чи, може, то вона сама винна?

«Тепер він має зникнути, – відсторонено подумала Аріна, – полетіти, поплисти своїм вишнім морем, між зірок, залишивши мене… Залишивши».

– Слухай, – дівчина сперлась на лікоть, – а як ти будуватимеш свій корабель? З чого? Це ж, мабуть, не просто?

– Чому? – ельф виявився вже вдягнутим і зацікавлено розглядав недавню партнерку. – Це просто. Дуже просто. Достатньо бути ельфом. Дякую, – продовжив він без будь-якого переходу, – це був цікавий досвід.

«От і все, просто досвід», – засмутилась дівчина й раптом зашарілась, зрозумівши, що прибулець її уважно розглядає.

– Побачив щось цікаве? – Вже менш дружньо спитала вона, так і не розуміючи. Чи жалкує про… про те, що сталось чудо.

– Точно, ти така… пухнаста. І об’ємна…

– Ага. А ельфійки інакші? – простодушне зауваження ельфа її образило.

– Інакші, – погодився той. – Давай я тебе навчу робити летючі кораблі?

 

Потім вони… майстрували. Інакше назвати цей процес Аріна б не змогла, але при цьому й пояснити, що саме вони робили – теж. І уривчасті спогади  потім не надто допомагали: трави сплітались, за хвилини виростали дерева й тут же всихали, чомусь забраковані будівельником, гілля саме перепліталось, утворюючи сіті в яких ловилось зоряне світло. Саме так – хоч і білий день. Повітряні нитки ткали примарне вітрило, яке поки що обвисало, але було видно, що ось-ось напне нетутешній вітер. Менш ніж через кілька годин крихітна чарівна шкаралупка вже була готова.

– Ти бачила. – Прибулець на прощання торкнувся цілунком Аріненої скроні, – ти запам’ятала, ти зможеш навчити.

– Ти так і полетиш? – все ще не вірила вона.

– Попливу, – поправив ельф, – вишнім морем плавають. Зараз наступить прилив…

Невидима хвиля раптом підняла човен і понесла вгору, під хмари і вище, вище, поволі втрачаючи реальність та розчиняючись в повітрі…

Дівчина не пам’ятала, як вона повернулась до «Лексуса», гірко заплакала, а потім, усміхаючись, заснула. У сні вона будувала летючий корабель.

 

Коли через кілька днів машину відшукали люди «папика», дівчина все ще спала. Вона так і не змогла до пуття пояснити що трапилось, а цілком справне авто та працюючий навігатор надали її розповіді повної неправдоподібності. Втім, Аріна наполягала саме на своїй версії.

Зміни в дівчині змусили «папика» витратитись на лікарів, кращу клініку… Але після нетривалого лікування психіатри визнали, що нічим не можуть зарадити. Щоправда, пацієнт не становить небезпеки для суспільства, а захоплення конструкціями із дерева – не найгірший варіант втілення підсвідомого після всього, що із нею могло трапитись.

Врешті-решт Аріну залишили в спокої. Розмінявши столичне житло, вона переселилась в глушину де нікого не зацікавило від кого народилась дитина та чому матуся заставляє її носити шапчину навіть у спекотну погоду. А згодом вона почне навчання…