Ігор Сілівра

Навколо світу

1 червня 2020 року

Вирішив завести цей щоденник для нащадків. Навряд чи стану великим мандрівником, проте, уявляю собі, колись освіжатиму в пам’яті ці записи та переказуватиму їх в геть фантастичному вигляді. Може навіть напишу роман. Якщо це колись станеться, то я вже знаю, як назву перший розділ: «У дупі». Ні – це не про те, як я потрапив у неймовірно складну ситуацію, із якої з честю виплутався, врятувавши екіпаж та італійську принцесу – це про те, як я розпочав службу на цепеліні Департаменту Пошуку. Фантазія у чиновників явно відповідає посаді, бо офіційна назва мого судна: ДП-7. ДП, ясно? Дупа. Хоч, якщо чесно, якщо б справа була тільки в цьому, то назва розділу першого мала б бути «на Дупі». Інтригує. Читати далі →

Сергей ПЫЛЬТЯЙ, Игорь СИЛИВРА

МОНЕТКА НА ВЫКУП

автор: Вадим Соколенко

– Командир, вставай. Подъём, Пудель, кто-то идёт.

Максим открыл глаза и мигом поднялся, на него насмешливо смотрел Подкидыш.

– Мой позывной Дог! Чего тебе?

Лучи полуденного солнца еле пробивались сквозь замызганное окно. Саркастическая интонация Подкидыша подтверждала, что тревога не срочная.

– Ну, Такса – значит Такса, как хочешь. Крот возвращается. Рановато.

– Остальные?

– Пускай спят, ты же, командир, местный.

Читати далі →

Ігор СІЛІВРА

ЗАЛІЗНИЙ ПОСТУП

Присвячується роману Володимира Владка “Залізний бунт”

автор: Вадим Соколенко

Охоронці, швейцари, обслуга та секретарі-референти, не ховаючи свого здивування й перешіптуючись, дивились услід молодому рудоволосому чоловікові, що, невимушено поклавши руки в кишені та жуючи жуйку, спокійно проходив зі старшим секретарем анфіладою розкішного особняка відомого олігарха.

– Блогер?

Читати далі →

Моя двоюрідна сестричка Olga Silivra намалювала як уявляє героїнь роману “Цепелін до Києва”. Тепер дійшли руки відсканувати, то насолоджуйтесь. Олю, тепер чекаю героїнь “Краю”

Читати далі →

Ігор Сілівра

Русалонька: ціна мрії

Далеко у відкритому морі, де вода зовсім синя, наче пелюстки волошок, і прозора наче скло, в нейтральній зоні, куди не сміє заплисти жоден корабель, далеко від усіх берегів, плавучих міст та бурових платформ дрейфує прекрасний острів. Голий білий пісок, пальми, лагуна, навіть невеликі скелі та водоспад неймовірної краси нагадують земний рай. Якщо ж зазирнути у глибину, то можна побачити дивовижні підводні будівлі, неначе багато дзвіниць, шпилів, крутих дахів та прозорих бульбашок-куполів осяяних безліччю яскравих вогнів. Навколо острова граються дельфіни, полюють хижі акули, розкривають мацаки велетенські кальмари, плавають безкінечні косяки риб і навіть подекуди запливають кити та кашалоти.

Читати далі →

Ігор Сілівра

Хто ти, людино?

Темно. Відчуваються електроди на висках та поколювання наче в скальп встромлені сотні і тисячі голочок. Пробую поворушити руками та ногами – виявляється вони теж добре зафіксовані чимось м’яким. Де я? В полоні? Не схоже, надто хороше почуваюся. Руки… ноги… Цікаво, невже я на славному винаході Едісона – електричному стільці? Точніше – на електричному ложі. Відкриваю очі, бачу кілька вимкнених світильників та вершечок добротних дверей. Здається, дубових. Намагаюся повернути голову, скошую очі – і, нарешті, бачу якусь молоду особу, що уважно вдивляється в монітори перед собою та, прикусивши губу, ворушить мишкою. Судячи з відображення в скельцях тонких великих окулярів – розкладає пасьянс.

Читати далі →

Ігор Сілівра

Холод

Стрілка годинника повільно відмірювала хвилини, наближаючись до заповітної риски. Допитливі очі за кварцовими скельцями припали до перископу, та не побачили очікуваного – тільки порожню льодову колію, яка, відливаючи у світлі далекої зірки багрянцем, ховалась в пагорбах на горизонті.

Спотворена скафандром фігура по той бік люку заперечливо махнула рукою, мовляв: «немає нічого». Як і минулого разу йому не повірили, хтось з приречених вийшов вперед і сам припав до перископу. Та нічого крім зловісного багряного відблиску світила на льодовій дорозі він теж не побачив.

Читати далі →

Сергій Пильтяй, Ігор Сілівра

МОНЕТКА НА ВИКУП

автор: Вадим Соколенко

– Командире, вставай. Підйом, Пуделю, хтось іде.

Максим розплющив очі та миттю піднявся; на нього дивились насмішкуваті очі Підкидня.

– Мій позивний Дог! Чого тобі?

Промені полуденного сонця ледь пробивалися крізь брудну шибку. Саркастична інтонація Підкидня підтверджувала, що тривога не нагальна.

Читати далі →