Макс Пшебыльский, Игорь Силивра

Иду на вы

автор: Василь Пригодюк

Гейзер донецкого чернозема взлетает, кажется, до небес. Ноги подкашиваются, вопреки инстинкту заставляю их нести меня в свежую воронку. Хоть какое убежище.

Огневой шквал пошел дальше, засвистели пули. Передергиваю затвор. Бежать уже поздно. Читати далі →

Макс Пшебильський, Ігор Сілівра

Іду на Ви

автор: Василь Пригодюк

Гейзер донецького чорнозему здіймається, здається, аж до хмар. Ноги підкошуються, усупереч інстинкту змушую їх нести мене в свіжу воронку. Хоч якийсь прихисток. Читати далі →

Ігор Сілівра

Холод

Стрілка годинника повільно відмірювала хвилини, наближаючись до заповітної риски. Допитливі очі за кварцовими скельцями припали до перископу, та не побачили очікуваного – тільки порожню льодову колію, яка, відливаючи у світлі далекої зірки багрянцем, ховалась в пагорбах на горизонті.

Спотворена скафандром фігура по той бік люку заперечливо махнула рукою, мовляв: «немає нічого». Як і минулого разу йому не повірили, хтось з приречених вийшов вперед і сам припав до перископу. Та нічого крім зловісного багряного відблиску світила на льодовій дорозі він теж не побачив.

Читати далі →

Ігор Сілівра

Сім’я v1.1

Будь-який янгол, чиїх кремнієвих крил торкається сонячне проміння, може вважати себе великим цабе, зайнявши місце в щільно заселеному поясі Кларка[1]: останні десятиліття множина вільних геосинхронних орбіт із впевненістю асимптоти наблизилась до нуля. А орбітальна хмара, що шістнадцятиликим техносерафимом витріщились мацаками мазерів в одну-єдину точку – уже диво-дивнеє, із епохи динозаврів та іскрових передавачів. Ще дивніше виглядає незаймана карпатська долина, над якою на висоті тридцяти шести кілокліків денно і нощно виписує свої безкінечні вісімки це небесне воїнство закованих в метал та лід кубітів.

Читати далі →

Ігор Сілівра

Павутина

 … Прем’єр-міністр витягнув сигару, ще раз глянув на бланк.

… Дуче протер лисину, та перечитав кілька останніх рядків.

… Гетьман, посмикуючи довгі вуса, щось пробурмотів й відсунув телеграму.

… Генсек дістав із шухляди фляжку та добряче хильнув.

  Читати далі →

Ігор Сілівра

Китайська кімната[1]

«Я до пуття так і не збагнув, як потрапив сюди». Знайомі слова, вдруге повторювати їх не буду. Здається я хворів… чи ні? Не пам’ятаю. Закриваю засалений й заляпаний зошит – щоденник мого попередника. Цікавий чоловік, при нагоді погомоніти б з ним за келихом пива.

Дзинь… Нове Послання.

На столі виникла карточка-пазл. Тепер я знаю що слід робити, а от вперше… Вперше я здивувався і ще більше злякався, коли ноги самі понесли мене до бібліотеки, до розгорнутої на столику для читання книги. «Том перший. Загальні поняття». Як ви здогадались, крім томів цієї дивної праці в бібліотеці не було нічогісінько. Щоденник я відшукав трохи пізніше.

Читати далі →

Ігор Сілівра

Велкам ту Марс

Блідо-рожеве небо ще раз хитнулось і застигло, тут же зникла всепроникаюча вібрація двигунів.

– Приїхали, – прокоментував О’Келлі, відкинувшись на спинку сидіння. – Ми останні, всі сіли вдало. Будемо чекати.

– Ще чого! – не погодився Іваненко, покидаючи платформу. – Тут усього три десятки кілометрів, не більше. Дійдемо! Читати далі →

Ігор Сілівра

Прецеденти, прецеденти…

– Ваша Високосте?

День розпочався звично. На незворушному обличчі візиря, як завжди, не можна було прочитати жодних емоцій. Принц накинув легку шовкову сорочку, підперезався.

– Кажи.

– Здоров’я Його Величності Володаря Світу Вашого батька без змін. Проте він висловив побажання зустрітись із Вами.

– Пішли. – Нехтувати бажаннями Володаря Світу не дозволяється навіть фактичному правителю цього світу. ­– Решту розповіси в дорозі.

Читати далі →