Ігор Сілівра 

Кому ти потрібен

-4- 

Красти погано.  

Це настільки безумовна істина, що не підлягає ані запереченню, ані обдумуванню.  

Красти неможливо. 

У світі міріадів розумних, пов’язаних між собою незримою павутиною речей, нереально взяти щось так, щоб цього ніхто не помітив. Ще у молодшій школі із таких «хапунів» весело та незлобливо сміялись: олівець голосно просив покласти його в належний пенал, випадково загублена іграшка бігла до власника, забутий зошит присилав на термінал прохання повернутись за ним. 

У світі загального достатку крадіжка – це навіть не зло, а просто погана звичка, яка може виникнути тільки випадково.  

Чи могла Інеса колись подумати, що стоятиме перед вітриною супермаркету з твердим наміром щось поцупити? Але голодне смоктання під ложечкою уже стало нестерпним, і дівчинка розуміла, що навіть якщо опиниться в поліції – там її щонайменше погодують. І ця перспектива вже видавалась не найгіршою. Звичайно, можна було б просто підійти до найближчого копа та назватись, але це чомусь так виглядало, наче вона здалася без бою. І мама потім зітхне: «Я ж казала!» 

Саме оце, майже почуте «я ж казала» і змусило її зробити останній крок. Обливаючись холодним потом, вона підійшла до яскраво освітлених дверей, які зразу ж гостинно розчинились. 

Під дверима розкинулись ряди акційної продукції; далі, одразу за касами, на стелажах було безліч всього. 

Інеса впевнено пройшла вперед. «Спокійно, – казала вона собі, – поки що я ще нічого не зробила. Абсолютно нічого. Я просто вибираю, що б купити». 

Першими в кошик потрапили чомусь краби. Великі краби із рожево-коричневими клешнями. Якби її окуляри працювали, вони б, мабуть, видали підказки, з яких країв їх привезли, та які ці краби корисні для здоров’я. Ні, крабів сьогодні вона не їстиме, треба щось таке, що можна з’їсти негайно. Може, авокадо? 

Мама любила купувати авокадо, це було для неї чи не фетишем. Інеса не любила цих зелених груш, проте вернулась, поклала в пакет кілька штук і знову пішла вглиб магазину. Шоколадка — ось вона пригодиться точно. Згущене молоко. Просто молоко. Пачка муки. Ні, муки не потрібно, краще пластівці. Хоча це все надто важке, а авокадо краще замінити мелітопольською черешнею. Потім молоко викласти, звичайне. Не згущене. Черешню теж геть. І пластівці. 

Дівчинка металась по залах, наче вагаючись із вибором, потім зітхнула і виклала на прилавки майже все. Геть усе, крім шоколадного батончика, згущенки і черешні. Потім пішла до виходу і акуратно поклала черешню на місце.  

«От і все, я просто передумала купувати. Передумала і все. Ну склалось так. А тепер я піду, якщо ж хтось спинить – скажу, що просто забула про ту маленьку шоколадку. Ну забула, буває ж. Забудько і все, ніхто мені нічого не зробить. Хіба, копів викличуть. А ті одразу проб’ють особистість. І буду я млинці дома їсти через три години, а мама мовчатиме і нічого не казатиме». 

Думаючи так, вона вже відійшла метрів зо десять від магазину, як просто-таки носом уткнулась в груди здоровезного копа. 

«Усе, – подумалось дівчині. – Тебе спіймають завжди». 

Ноги Інеси раптом підкосились і вона повільно осіла на теплий асфальт. 

– Пробачте, у вас все добре? – нахилився поліцейський. – Ох, вибачте  будь ласка мою незграбність, ніколи не дивлюсь перед собою.  

Він поклав поруч, прямісінько на тротуар, велику коробку та допоміг дівчинці піднятись. 

– У вас все добре? У вас точно все гаразд? Ще раз перепрошую. Та що ж це робиться! 

Останній вигук стосувався явно не Інеси: коп провів по сенсорні біля виска та швидко зробив кілька керуючих жестів. 

– Пробачте, панночко, знову шибеники, – коп показав на щось невидиме дівчині. Вона навіть здогадалась, що знову якісь доморощені хакери вивісили в одному з шарів доповненої реальності щось непередбачуване. 

– Вони ще десь поряд. 

«Шибеники» просто мусили б бути неподалік: пересувний ретранслятор, який би підміняв інформаційний потік, можна залишити і просто на вулиці, але ж його відстежать! А так похизувався перед товаришами – і втік. 

Коп зробив кілька керуючих жестів, щось роздивляючись. 

– Панночко, ви праві. Ось, тримайте, в якості вибачення. Пробачайте, час служити й захищати.  

Він вручив дівчині пакунок пончиків та швидко пішов уздовж вулиці. 

 

-3- 

Без окулярів, що розмальовують дійсність віртуальними наліпками і, куди ж без неї, рекламою, траса виглядає ще більш-менш звично. А от зневіртуалене місто на себе геть не схоже.  

«Насправді воно красиве, – вирішила Інеса. – Навіть на платному акаунті місто несправжнє. Всі ці скіни поверх будівель, історичні місця, анімації – якийсь суцільний атракціон. А реклами позбутись дорого». 

– Дякую, що підвезли, – помахала дівчинка черговому попутнику. Пузатий дядько тільки помахав у відповідь. 

«Їдь вантажівками, – радив Кіт. – Перша машина автопотягу неодмінно мусить мати водія. Він може й спати, але зазвичай нудьгує. Займатись сторонніми речами їм заборонено, за цим стежать, а от потеревенити з попутником – саме те. Вантажівки – транспорт неохіппі». 

Відійшовши трохи вбік, Інеса сіла просто на траву та відкрила ранець. І зітхнула. Ні, те, що йогурти псуються, вона знала, тому з’їла їх в першу чергу. Молоко теж випила. Але ж ковбаса! Шинка! Сир! В її улюблених історичних серіалах мандрівники завжди в дорозі їли ковбасу із сиром і не мали ніяких проблем із їх дивним запахом. 

Найнеприємнішою новиною стало те, що й хліб став липким і якимось зовсім дивним. Отже, нічого їстівного в неї вже не залишилось. Ех, не треба було відмовлятись від шматка бутерброду, що пропонував той дядько. Ну й що, що він дивно пахнув? 

І, головне, куди йти далі? 

«Не задавай запитань, на які могла б отримати відповідь через мережу, – наголошував Кіт. – Тільки-но в когось виникне думка, що ти офлайн – одразу щось запідозрять. Це — основа безпеки твоєї мандрівки. Говори що хочеш і як хочеш, посилайся на принципи, виглядай дивакуватою – але не показуй, що ти офлайн». 

Інеса ніколи не думала, що може заблукати. Все починалось так непогано: легко піймала попутку, не з другого, але з третього разу. Їхала куди треба, зайвого не питалась,  говорила «про життя» з водієм, задрімала, прокинулась, коли приїхали, – наче, куди слід. 

А ні. 

Траса пішла ліворуч на Київ, дівчинка опинилась десь між  Запоріжжям, Дніпром та Донецьком. Дуже, дуже приблизно. Але, зорієнтувавшись, що й до чого, піймала попутку на схід. Через  кілька годин на повороті вийшла і знову щось піймала. І тепер не уявляла, де опинилась. 

Що втішало – тепер її точно ніхто не знайде. «Тепер я навіть сама себе не знайду, – сумно усміхнулась дівчинка. – Як же їсти хочеться! Їжа є в місті, треба в місто. Будь-яке, хоч знатиму, де я опинилась. А там розберусь». 

Тут їй знову поталанило: чергова попутка підкинула її якраз до окружної дороги. Залишилось тільки сподіватись, що прохання «до міста» не викликало надто багато підозр. Мабуть, ні. Вона, будучи дядечком-далекобійником, точно подумала б про найближче місто. 

А от дорога від об’їзної до обжитих місць виявилась набагато довшою, ніж вона очікувала. Уже пізно ввечері, коли голод став просто нестерпним, сяюча вітрина супермаркету змусила її наважитись на те, про що вона ніколи раніше навіть думати не сміла.  

Хоч те, що красти погано – вона знала завжди. 

 

-2- 

Біткойнова сума у віртуальному гаманці видалась смішною: нуль, кома, нуль… Але на квиток вистачало із запасом. Окуляри повідомили, що вільні квитки є, і запропонували придбати. Дівчинка чекала. 

Коли пронизливі звуки пролунали вперше, Інеса на них навіть не зреагувала: хіба мало з яких причин може бринькати інформаційний термінал? Її значно більше хвилювало, чи вдасться потрапити на потяг: якщо мама вже схаменулась, то перед вагоном її запросто можуть зустріти. І тоді прощай вільне життя, прощайте, всі мрії!  

Але й надто зволікати із купівлею квитка не слід: завжди є шанс, що хтось перехопить останнє місце. 

Окуляри завібрували, повідомляючи, що квитків стало на один менше. Отже, пора. Доторк, і значна частина накопичень витрачена. Переписавши код на папірець, дівчина швиденько вимкнула окуляри, як заведено, витягла батарею. Залишилось тільки поїхати. 

І тут знову забібікав термінал. 

Дівчинка озирнулась, і, не побачивши нікого навколо, невпевнено підійшла до екрану. 

– Інесо, ти забарилась, – літери на екрані показували зовсім не стандартне привітання. Тут же виникла клавіатура, запрошуючи ввести відповідь. 

– Пробач, – вона знала тільки одну особу, яка могла б до неї звертатись таким чином. 

– Все в порядку. Хотів тебе попередити, що квиток купувати не варто. Бачу, вже пізно. 

Дівчинка звикла, що її співрозмовник знав усе й завжди. 

– Але чому? Я ж… Ти розповідав, що біткойни не відстежуються. 

– Біткойни – не контролюються державою, хоч і тут можливі варіанти. А відстежуються цілком навіть непогано. Уяви собі, що ти когось шукаєш, приблизно уявляєш його маршрут, і тут раптом в потрібному напрямку хтось анонімно купує квиток! Треба бути зовсім дурним, щоб не порахувати «є» в нульовій степені. 

– Ох. Що ж тепер робити? 

– Перш за все, ввімкни окуляри та залогінься. Частину грошей ще можна отримати назад. По-друге, я ж тебе знайшов ще до твоєї транзакції, так що гірше не стане.  

– Щось не складається, – дівчинка озирнулась. – Чому ж не на окуляри? 

– Ти сама поставила ігнор всіх вхідних, забула? Якщо ти справді хочеш зникнути, я розповім, як це зробити. Тільки, пробач, це тобі не сподобається. 

Відповісти Інеса не встигла: віртуальна клавіатура щезла, на екрані терміналу знову висвітилось стандартне привітання. 

Дівчинка подивилась в бік вокзалу, зітхнула та вдягла окуляри. Ті одразу завібрували та висвітили віконце месенджера. 

– Привіт, мала! – голос Кота, як завжди, був дзвінким та привітним, морда аватарки задоволеною та перемазаною сметаною. – Ти таки впевнена? Ще не пізно повернутись додому! Власне, ти ще й не втікала, якщо розібратись. Так, погуляти вийшла. 

– Я твердо вирішила, ти ж знаєш! Я хочу вчитись! 

– Як знаєш. Тоді слухай уважно: ти недооцінюєш свою мамцю. Повір, що вона справді гарний фахівець. І переверне всю мережу, шукаючи тебе. 

– Може, ти мене заховаєш від неї? 

Дівчинці здалось, що Кіт завагався, його аватарка кілька секунд вилизувалась, перш ніж відповісти. 

– Ні, не вийде. Ховатись доведеться самій. Отже, слухай. Окуляри треба не просто вимкнути – викинути. Одежу теж варто поміняти: частина чіпована, і це, при бажанні, можна відстежити. Врахуй, підліток без окулярів на вулиці  приверне увагу. Тому тобі треба буде нанести татуювання. Або купити фальшивку. Проте, тату – краще. До повнолітніх, знаєш, інше відношення. 

– Але ж… – аж зойкнула дівчинка. 

– Несправжнє тату, звісно, – засміявся Кіт. – Просто розмалюй себе, одразу станеш старшою на вигляд. Ніхто не подумає, що хтось імітує сенсорне татуювання, це така дурниця, що в мізки не влізе. Взагалі, зараз повертайся додому, лови список, що та де тобі треба придбати, щоб зійти за неохіппі. В мандри вирушиш завтра.  

Інеса зиркнула на список. 

– Але ж… ой… Біткойнів не вистачить! 

– Придумай щось. Ти ж винахідлива, хіба ні? І продуктами запасись: в дорозі ти нічого не зможеш купити, сама розумієш. 

– Навіть за біткойни? 

– Особливо за них. Не варто привертати увагу поліції. Твій захист– непомітність. Щасти, мала, як повернешся онлайн – дайся знати. Ага, ще. Ці окуляри обнули й викинь сьогодні ж. Добре? 

– Ага.  

– Чао! 

– Чекай, Коте. Я… – дівчинка завмерла. – Дай хоч поглянути, який ти є. Можна? Ні-ні, не кажи. Просто пришли якусь картинку. 

Телефон замовк. Але невдовзі в месенджері висвітилась картинка темного силуету на фоні хмар. 

«Абонент офлайн» 

Інеса зітхнула та зняла окуляри. Без віртуальних наліпок місто видалось чужим і геть не схожим на себе. 

 

 

-1- 

– Мам, я таки хочу перевестись до Маріуполя на повний пансіон.  

– І я тебе вітаю, сонечко. Як минув день?  

– От тільки давай без прелюдій, ма. В мене ще роботи непочатий край. А за годину стартують кібергонки. То ти як?  

– Трохи притомилася. Ти вже повечеряла? 

– До чого тут вечеря? Ти взагалі мене чуєш, ма? — Інеса сіла упівоберта. — Я хочу вчитись! Я хочу в школу! Та поговори ж зі мною! 

Мама зітхнула, повернулась та осідлала стілець навпроти дочки. 

– Так, мені асистент повідомив, що ти… Давай про це поговоримо. Отже, ти хочеш саме в цю школу, так? І чому ж тебе там навчатимуть? 

– Та чому виберу! Там немає якоїсь спеціалізації, у них будь-яке навчання рівноцінне. 

– Ми вже про це говорили, – в голосі матері почулась втома. – В наш час «вчитись чому-небуть» змісту немає. Я не проти того, щоб ти навчалась, я завжди тільки «за». Асистент підібрав перелік найперспективніших професій, якщо ти вибереш якусь із них, то я оплачу тобі навчання в будь-якому університеті світу. 

– Похизувалась, молодець, – відрізала дочка.  – А твій асистент може гарантувати, що ці професії не застаріють через п’ять років, як і всі інші? Не відповідай, не може. Ну зрозумій же ти, що в наш час навчатись чомусь конкретно немає змісту! Абсолютно! 

– Ну добре, тоді не вчись. Просто живи. Набирай соціальні рейтинги. Займись суспільним життям, волонтерством, розвагами. Дітьми, врешті решт! 

– Це мені нецікаво, – сказала, як відрізала. – Мамо, не вари воду. 

Мама знову зітхнула. 

– Гаразд, хай ця школа. Розкажи про неї? 

– Ма, у тебе асистент заглючив? – в голосі Інеси дзвенів крижаний сарказм. 

– Я хочу від тебе почути. 

– Добре. 

Дівчинка поправила окуляри та взялась читати вголос дбайливо виведений її асистентом текст. 

«Наріжним каменем ідеології Школи Навчання є твердження про перехід кількості в якість. В нашому мінливому світі, коли інтелектуальні комп’ютерні системи витісняють людину щораз із нових областей, потреба в освіті зникає так само, як колись із появою пошуковиків зникла потреба в ерудиції. Школа Навчання постулює, що освіта теж втратила значення. Але затребуваність самого процесу навчання тільки виросла. Ані ерудиція, ані освіта в майбутньому можуть не пригодитись, проте для розвитку як людини зокрема, так і людства в цілому вкрай необхідні ті нейронні зв’язки, які сформуються в мозку під час самого процесу навчання. 

Наша абсолютно безпечна технологія дозволяє сформувати позитивний зворотній зв’язок між встановленням нових нейронних зв’язків та виділенням, зокрема, окситоцину, серотоніну та дофаміну». 

Дівчинка затнулась. 

– Читати ти вмієш, – констатувала мама. – А розуміти прочитане? 

– Що? 

Вперше за розмову Інеса відчула непевність. 

– Тебе пропонують посадити на наркоту і видавати дозу після здачі іспитів, – відрізала мама. – Це ідіотизм, доню. Для того щоб вчитись, не обов’язково отримувати щоденну дозу. 

– Людина примітивна, їй потрібні прості стимули, – уже невпевнено спробувала заперечити Інеса. 

– Точно. Взагалі, ти б трохи розуміла, що інколи варто відмовитись від легкої дороги, вона не завжди найкраща. 

– Ну-ну. Ще розкажи байку про успішних дітей, які відмовлялись від цукерки тут і зараз, щоб через десять хвилин отримати їх дві. Зрозумій, ма, що «тут і зараз» – головне. Час такий. Простий, розумієш? І потрібні прості стимули. 

– Ну то їдь за кордон, на схід, там тобі примітивних стимулів буде досить. Організувати? 

– Коротше, ти мене відпускаєш? А взагалі мені байдуже, твій дозвіл не надто й потрібен! 

– Тоді забороняю. Вважаєш себе дорослою – йди з дому і живи як знаєш, – голос матері став, на думку Інеси, невиправдано холодним. Мабуть, так вона веде себе на роботі. – Але тоді зволь забезпечувати себе сама. Захочеш повернутись – повертайся, буду рада. Але всі твої рахунки я закрию. І якщо треба буде тебе витягти із того наркопритону силою – будь певна, зроблю це! 

– Ти не маєш права! Тобі ніхто не дозволить! 

– От і побачимо, дозволять чи ні, дурне дівчисько! 

– Ах так? Я дарма гаю час, — відрубала донька. — Втім, як і тут взагалі.  

Її спина красномовно засвідчила кінець розмови.  

Мамі не залишилось нічого іншого, як піти. 

 

Плакала Інеса завжди непомітно. Це перетворилось на якийсь пекельний ритуал: вимкнути телефон, зняти і вимкнути окуляри та рукавички. Закинути геть подалі розумну подушку, впасти на ліжко, затулити обличчя долонями… 

Цього разу процес обірвався десь на половині — пролунала мелодія, безликий голос персонального асистента повідомив про пріоритетний виклик, і довелось дістати окуляри. Подушка, замість того щоб полетіти в куток кімнати, миттю опинилась на своєму місці. Інеса глибоко вдихнула, видихнула, витерла сльози та вдягнула окуляри. В повітрі перед дівчиною виник великий, на півстіни екран. Звичайно, все це зображення проектувалось безпосередньо на сітківку ока, проте Інеса не переймалась цими дрібницями. Вона поправила рукавичку, жестом збільшила власне зображення, наклала фільтр «грайлива панночка» та прийняла виклик. 

– Це я, – як завжди цей співрозмовник волів не проектуватись в кімнаті, а відгородитись від співбесідниці уявним екраном. – Хаюшки. 

– І тобі, – Інеса подивилась на велетенського кота, подоби якого набрав цього разу співбесідник. – Що розкажеш? 

– Ти пропустила перегони. Щось трапилось? 

– Ага, – удавано легковажно кивнула дівчинка. – Мамця вирішила прокачати відносини. Роботою своєю тицяла. 

– Е, та тобі треба порелаксувати, – кіт-співрозмовник раптом стрибнув в уявне вікно та виник уже в кімнаті. – Погладь мене, чи що. Кажуть, це релаксує. 

Інеса обережно торкнулась зображення, рукавички одразу ж передали доторки. Дівчинка аж примружилась. 

– А у тебе є сенсорне тату? Ти мене відчуваєш? 

– Таке питаєшся, – промуркотів Кіт. – Все-таки хочеш про мене щось дізнатись. Не треба, давай просто дружити. Якщо я навіть так приблизно вкажу свій вік, це суттєво звузить простір пошуків і в рази полегшить мою ідентифікацію. 

– Слухай, ти ж фахівець по анонімності? Невже в нашому світі ще якось можна уникнути ідентифікації? 

– Усе можна, якщо знати як. Кредитка от персоніфікована, але якщо ти купиш біткойни, то вже не так просто простежити, на що ти їх витратила. Якщо купиш незареєстровані окуляри – зможеш деякий час ними користуватись анонімно. Якщо забудеш старі рукавички-окуляри та розумну одежу дома, то вся пасивна ідентифікація проходитиме через нові, «чисті». Якщо нічого не порушуватимеш – деякий час будеш анонімною. За цей час можна ще…  А навіщо тобі? 

– Та так, – відмахнулась Інеса, – є одна ідея. До речі, я давно це хотіла зробити, – вона зі сміхом спробувала посмикати Кота за вуса. Той обурено мявкнув. 

– От така ти. Піду я геть! 

– Ти ж вернешся, правда? 

– Чао, бамбіно! 

– Чао, – автоматично відповіла дівчинка вже порожній кімнаті. І про себе додала: – Біткойни, кажеш? Скільки ж їх вийде, якщо перевести заначку? 

Персональний асистент одразу ж підказав якусь смішну суму: нуль, кома, нуль… 

 

-5- 

Інесі здавалось, що вона ще ніколи не їла таких смачних пончиків.  В пам’яті чомусь виринули рядки з давно прочитаної книжки про те, що після тривалого голодування не можна одразу багато їсти, але голод вирішив, що голодувала вона зовсім недовго, а їжі насправді небагато. Змусити себе обмежитись пончиками, а крадену шоколадку залишити на потім, виявилось справді важко. Але дівчинка впоралась. Потім в туалеті привела себе до ладу та втамувала спрагу, а біля публічного терміналу старанно завчила ключові точки своїх мандрів.  

Переночувала на околиці під кущем, пообіцявши собі, що завтра буде значно краще. 

Прокинулась від холоду: хто ж міг подумати, що на сході України вночі буває прохолодно? Хто б міг подумати, що вночі взагалі буває прохолодно? 

«Йди, бо замерзнеш», – підказав спогад із книжки, здається, тієї ж самої. 

І Інеса пішла вздовж траси, видивляючись вантажівку, щоб напроситись в попутниці. 

Усупереч мантрі «сьогодні все буде краще», бажаючих підвезти дівчинку не знаходилось, аж поки одразу за автопотягом не загальмувала яскраво розфарбована автівка. Двері плавно піднялися вгору, і звідтіля визирнув молодий чоловік у великих дзеркальних окулярах. 

– Bună ziua. Unde te duci? 

– Що? – Не зрозуміла дівчинка. 

– Ajutor necesar? Stai jos, – чоловік кивнув, запрошуючи в машину.  

– Пробачте? 

Чоловік зробив якийсь жест в повітрі, вочевидь налаштовуючи якийсь видимий тільки йому інтерфейс й з динаміка прозвучав його голос: 

– Вас підвезти? Сідайте. 

– Дякую, я… 

– Я до Мелітополя, якщо вам по дорозі… 

Мимоволі Інеса кивнула і, повагавшись, все ж сіла в машину. Чи не видала вона свій офлайн тим, що не ввімкнувся автоперекладач? Хоча неохіппі навмисне завжди залишають його в пасивному режимі. Здається. Асистент би підказав… Раптом дівчинка зрозуміла, що не почувається в безпеці: ніхто не знає, що вона тут, віртуальний асистент не підказує індексу безпеки і не викликатиме копів, якщо раптом… Що саме може статись «раптом», вона й не подумала. 

– Мандруєте автостопом? Мене звати Скендер. А вас?  

– Інеса.  

– Дуже приємно. Ваша перша подорож? 

– Я… так. Хочу, знаєте, перевірити себе. Наш рух, неохіппі, знаєте? 

– Знаю, але ж ви не така. 

– Чому ви так думаєте? – Інеса напружилась, проте, як їй здалось, нічим не видала себе. 

– Неохіппі люблять хвалитись, тому їх інтерфейси зазвичай просто переведені в пасивний режим, але все пишуть. Ви ж пробуєте себе видати за дещо старшу, ніж є. 

– Чому ви так думаєте? 

– У вас татуювання несправжні, останні ваші фотки з мережі підказують, що ви надто молода для нанесення тактильних татуювань. А ще ви офлайн. 

– Ви… так просто… 

– Ну так. Скажіть тільки: ви в безпеці? Вас не переслідують? 

Інеса дістала з кишені так важко здобуту шоколадку та  відкусила шматочок. Раз її викрили, то економити вже немає змісту. 

– Мабуть, ні. Я втекла з дому. Тобто, мама, мабуть, мене шукає, але… може, вона все ще думає, що я повернусь.  

Скендер хвилинку помовчав, потім відповів. 

– Ваша матінка вас розшукує. Знаєте, я саме до неї в гості їду. Цікавий збіг… 

– То ви мене відвезете до неї? 

– Ні, я просто повідомлю її, що ви в безпеці, якщо ви мене в цьому переконаєте. І висаджу вас біля Мелітополя, як забажаєте. Якщо тільки у мене не виникне побоювань, що із вами хтось поводиться неналежно. Тоді, пробачте, повідомлю ювенальну службу. 

– Он як… Ну… дякую.  

– Будь ласка. 

Інеса не знала, про що говорити далі, Скендер теж мовчав. Дівчинка подумала, що він може паралельно ще щось читати, дивитися щось, навіть працювати. Або… Думати далі їй не хотілось. 

– То ви працюєте із мамою? 

– М… Можна й так сказати. Розумієте, Інесо, останнім часом вислів «працювати з» стосується більше волонтерських рухів та різноманітних… тусовок, щось таке. Для серйозної роботи в цивілізованому світі є машини. І певна кількість людей, творче начало яких є незамінним. Але такі люди зазвичай не потребують колективу для роботи, всі ролі помічників навколо них чудово виконають інтелектуальні комп’ютерні системи. Але так, від великого, ми із вашою матінкою працюємо в одному департаменті. Тільки якщо її справа – техніка, то моя – люди. Знаєте, я щойно зловжив службовим становищем. 

– Як? 

– Із задоволенням, – реготнув Скендер. – Перевірив вашого персонального асистента. Він не повинен був допустити такого розгортання вашого конфлікту з матінкою. Передбачити і погасити його. 

– Дурень ваш асистент! 

– Та ні, все складніше. Бачите, такі випадки якраз в моїй компетенції. Річ у тім, що ваша матінка спеціально обмежила його функціонал, щоб виховувати вас самостійно, а не віддавати це на відкуп асистенту. Ну от і маємо те, що маємо. 

– Що?  

– Конфлікт не погашено, ви втекли із дому, будете самореалізовуватись… де? Судячи з усього, в філії Школи Навчання. Я вгадав? Дурна назва, до речі. 

– Ну то й що? – Інеса напружилась. – Яке вам діло? 

– Насправді ніякого. Так, автоматично прораховую варіанти. Ця машинерія, – він постукав по потилиці, – уже працює поза моїм контролем. 

– Чому ж «ця машинерія» не може вести машину самостійно? 

– Мені так подобається, – усміхнувся Скендер. – Я, як і ваша матінка, трохи звихнутий на контролі. Хочу сам вибирати, куди і на чому я їду. Тобто, звичайно, міг би мандрувати гіперлупом та орендувати автотаксі уже на місці, але це ж нецікаво! Вважай це профдеформацією. 

– То це… це ваша машина? Ваша, особиста??? Який же у вас рейтинг? 

– Рейтинг? Якось не цікавився. Я взагалі тримаюсь подалі від цих усіх соціальних сурогатів. Я продаю реальну працю і отримую реальні гроші, які є еквівалентом затрачених зусиль. Як і ваша матінка… 

– Та що ви все торочите: «матінка, матінка»… 

Скендер ненадовго замовк, машина летіла по автобану, обганяючи автопоїзди.  

– Звик так. Кліше, – врешті пояснив він. – Може, вас прямо до школи підвезти? 

– Якщо забажаєте… – Інеса постаралась вкласти в інтонацію максимум сарказму. 

– Твоє життя, твої дурниці, – флегматично відповів Скендер. – Нічого протизаконного вони не коять. 

– І все? 

– Що, «все»? 

– Ну, ви, як друг моєї «матінки», не будете мене відмовляти? 

– Навіщо? Твоє життя. Врешті, вчитись заради того, щоб отримати свій дофамін, нічим не гірше, ніж різатись в ігри у віртуалі заради тієї ж мети. Або ж отримати дозу безпосередньо ін’єкцією. Твоє життя. 

– Але ж навчання корисне! Воно формує відповідні зв’язки в мозку… 

– Ну от, нехай сформувала ти «відповідні зв’язки», що далі? Як отримуватимеш далі гормони щастя? Бачиш… Найпростішим, звісно, способом. 

– Ну чому ж? 

– Мабуть, тому, що, підписуючись на це, ти вже вибираєш найпростіший спосіб, хіба ні? Втім, повторюю, це не добре і не погано, це просто один із способів соціалізації. Ти ніколи не задумувалась, чому так багато і так охоче ідуть в армію? 

– В армію? 

– Та тому, що там дають просту і досяжну мету. Тут – те саме. 

– Ну добре, але ж… але ж… Ну а яку б ви мені дали пораду? 

– А ніяку. – Скендер хвацько вписався у поворот. – Твоє життя, ти сама вирішуєш, що тобі потрібно. Не я, не твоя мама і навіть не твоє оточення. Ти. Хоч перед тим, як щось робити, я б на твоєму місці задався питанням: навіщо це конкретно мені. Ну от, ми майже приїхали. Доберешся далі сама? Ось карта. 

На лобовому склі висвітилась місцевість. 

– Доберусь, тут близенько. Дякую вам. 

– Будь ласка. До речі, додому радив би добиратись традиційнішим способом. Судячи з твого вигляду, пригод тобі досить. Чао! 

– Е… дякую. Скажіть ще… 

Двері, що почали було зачинятись, відчинились знову. 

– Що? 

– Навіщо вам віртуальні окуляри? Чому ви не імплантуєте термінал в очі? 

– А, ти про це. Це, дівчинко, просто окуляри. Вони мені подобаються, ніяких наворотів у них не приховано. Бувай. 

Машина рвонула вперед, а Інеса попрямувала дорогою, міркуючи про екстравагантного незнайомця, який може щось витворити просто тому, що йому так захотілось. Поступово її думки перейшли на майбутнє, не на тиждень вперед, а на рік, два чи більше. І в тому тумані навіть щось почало вгадуватись, коли паркан закінчився, і перед нею розчинилися двері Школи Навчання. 

 

 

-6- 

Керівник Школи виявився якимось не таким. Інеса уявляла його величним та особливим. Наче ґуру, наче ментором, пастирем чи сенсеєм. В крайньому разі – поважним директором та солідним дипломатом. Але ні, він виявився звичайним чоловіком років так тридцяти з чимось, тобто майже старим на її погляд.   

Ґуру зустрів нову ученицю особисто. 

 

– Проблема навчання — це, в значній мірі, проблема мотивації. В цивілізованому світі відсутня проблема голоду, проблема даху над головою, проблема самореалізації. Робочі руки не потрібні. Ба, навіть робочі голови потрібні все менше й менше. Але безмежжя шляхів до самореалізації, безліч соціальних рейтингових систем нівелюють конкуренцію. Навіщо вчитись двадцять років, якщо інтелектуальна комп’ютерна система вирощується за місяць? Але ІКСи поки що не в змозі рухати прогрес. Невже нас чекає застій? Ні, і ще раз ні! Людина не повинна розучитись вчитись, пробачте за тавтологію. Адже саме вміння навчатись – найголовніше надбання людства. 

 «Ґуру» виступав, а Інеса розуміла, що ще нещодавно слухала б його, роззявивши рота. Та й тепер він виступав цілком переконливо. Але чомусь дівчинка вже все бачила в іншому світлі. Ще й оте  «розучитись вчитись» прозвучало наче залізом по склу. 

– Байдуже, чому навчатись, уже є вдалі експерименти по завантаженню знань прямо в мозок. І це питання розв’яже ще нинішнє покоління науковців. Тому головна цінність майбутнього не люди, які щось знають. Ерудиція почала девальвувати з моменту винайдення бібліотек, а поява пошуковиків зробила цей процес самоочевидним кожному. Головна цінність майбутнього – люди, що вміють вчитися. 

«Ага, – Інесі пригадався Скендер, – з очевидними речами сперечатись важко». 

– Вміння ставити вірні запитання – не основне. Тобто воно украй потрібне,  але це вміння властиве людині як біологічному виду, і навряд прийдешні види, сигоми чи транслюди, коли вони еволюційно змінять нас, його втратять. Ні, дівчинко, завжди знайдеться хтось, хто поставить потрібне запитання. І не суть важливо, хто його почує: ІКС, сигом, транслюдина, спеціалізована нейромережа чи геній-науковець. Зрозуміти запитання – чисто технічне завдання. 

«Ставити запитання не основне. Якщо гарно виступати, запитань не виникне», – подумки прокоментувала Інеса. 

– Основна цінність майбутнього – людина, яка зі старого знання може створити нове. Навчить нового, ще розумнішого ІКСа, створить новий напрямок мистецтва, зазирне в глибини матерії. І це буде людина, яка все життя вчилась. 

Ґуру подивився на дівчинку, та кивнула у відповідь і зробила круглі очі.  

– Ігрові системи не працюють. Гомо люденс, людина що грається, не прийде вслід за Гомо сапієнс. Це крок назад, в природі ігри – це підготовка до діяльності, її імітація. На певному етапі ігри потрібні для навчання, але із підвищенням рівня абстрагування цей механізм, закладений у нас еволюцією чи Богом, починає буксувати. 

– Грають всі! – заперечила Інеса і зрозуміла, що саме на цю її репліку співрозмовник і очікував. 

– Грають всі, але ігри втратили функцію навчання. Щоб рухати людство вперед потрібні генії. Ніхто не знає, хто виявиться тим єдиним, вкрай потрібним генієм. Ми так і не знаємо всіх механізмів, які призводять до того, що після тридцяти, сорока чи навіть дев’яноста років мозок раптом починає працювати інакше і починає творити дива. Але для того, щоб ці дива творити, повинен бути базис. Ми цей базис забезпечимо. 

«Ага, і цим генієм виявлюсь саме я. Адже це ти, дядечку, хочеш сказати? А тобі що з того?»  

– Звичайно, частина усіх твоїх соціальних рейтингів буде перераховуватись на рахунок школи. Тільки добровільно, без сумніву. І, звичайно, будь-коли, якщо виникне бажання, можна буде піти своїм шляхом. Це навіть краще – йти власним шляхом. Але й це складніше. На «своєму шляху» потрібна сила волі. Той, хто не голодував, не мокнув під дощем, не мерз холодними ранками, не йшов супроти усього світу – тому буде дуже складно йти самому. Тому краще гуртом, хіба ні? Гуртом – по силах кожному.  І тобі – теж. Із нашим «позитивним підкріпленням». 

Ґуру подивився на Інесу та, широко усміхаючись, простягнув їй руку. 

– Ходімо! 

Інеса відсахнулась від тієї руки і трусонула головою, неначе проганяючи якусь мару. Їй пригадались події останніх днів, мама, Кіт, коп із пончиками, Скендер.  

«Моє життя, мої дурниці». 

– Знаєте, краще я вже якось сама спробую. 

Повільно, наче продираючись через невидиму павутину, встала та пішла до виходу. 

– Не передумаєш? – полинуло їй навздогін. Вся магія переконувань від ґуру раптом зникла, залишившись по той бік щойно прийнятого рішення. 

– Побачимо, – відповіла дівчина. – Останнім часом я дечому навчилась.