Ігор СІЛІВРА 

Пісня на “Нулі”

Другий «олівець» не вибухнув, тільки глухо встромився акурат посередині розташування. Ще один рвонув якось недбало, начеб то був не смертоносний снаряд, а велетенська новорічна петарда. Дебелий бородань встиг штовхнути дівчину на дно окопу й дозволив собі визирнути нагору. На його очах наступна ракета вдарила прямісінько в старезну вербу над струмком. Та замість того, щоб зникнути у вогняному спалаху, старе дерево наче поглинуло смерть, засяявши натомість нетутешнім світлом… 

Артем мовчки дивився в бічне вікно старенької «Ниви». Дорога як дорога, краєвид як краєвид. Лісосмуги, поля, інколи пагорби. Ось там – непогане місце для засідки, он та висота… 

Він осмикнув себе. Тут мир. Ця дорога – просто схожа на безліч інших, навіть на ту, яку він вивчив краще, ніж свої п’ять пальців. За зеленкою, коли вибивали сепарів, поранили Лісника. Він голосно матюкався і все намагався зіскочити з нош. Легка посмішка торкнулась губ Артема. А ось там далі, під вербою, підбили ворожий бетер. Сепари двічі пробували його відтягти. Насипали тоді добряче. Важкі то були дні. Не нудні, що гірше. 

– Ти давно командир взводу? Агов, лейтенанте, чуєш мене? – дівчина за кермом натиснула на клаксон і глянула на попутника. 

Артем відірвався від споглядання і повернувся до дівчини. Та зиркнула зеленющими очима і вдавила в підлогу педаль газу. 

– З самого початку. 

Дівчина перемкнула передачу, провела долонею по короткому біляво–зеленому волоссю. На зап’ястку блиснула низка браслетів, різнокольорових плетених ремінців та ще якихось фенєчок. 

– І як воно? 

Артем збентежено глянув на водійку. 

– Та якось так, – він замовк. І щоб далі не докучали розпитуваннями, поцікавився. – А ви куди? 

– Та туди ж. І не «викай» мені. Можна Оксана, можна Ксюта, але не Ксеня. Бла-бла-кар не ти оформляв, чи що? – дівчина знову стрельнула очима. – Хлопець у мене там. До нього їду, гостинці везу. Та й пацанам дещо прихопила. Раз привезла, вдруге… уже місяців зо два й катаюсь. 

– Он як… волонтерка, значить? 

Дівчина не відповіла. 

Зненацька машину труснуло й закрутило вбік. Водійка щось скрикнула, але за секунду вже прибрала ногу з газу й трохи повернула кермо. 

Машина зупинилася на узбіччі. Артем вилаявся і спробував відчинити дверцята. Їх заклинило, довелось піднатиснути. 

– Думав, нам гаплик. 

– Нічого, прорвемось. Глянь, що там, мене ноги не тримають. 

Оксана притиснула чоло до керма та важко дихала. 

Коли Артем обійшов машину, дівчина вже відчинила свої дверцята й незграбно вилізала. 

– Все в порядку? Давай допоможу! 

– Облиш, зараз мине, – вона зачепилась ремінцем об замок дверцят, по асфальту покотились різноколірні дерев’яні кульки. – Зараз… Чекай. Глянь, що з машиною? 

– Колесам хана, – констатував Артем. – Обом. Треба міняти. Решта наче в порядку.  

Дівчина глибоко вдихнула, затримала дихання й відповіла вже майже нормальним голосом: 

– Нічого, прорвемось. Це ж «Нива», їх у кожному селі вистачає. Став запаску, я піду, роздобуду колесо. Тут неподалік… 

– Упораєшся? 

– Я бідова, – Оксана білозубо усміхнулась. 

Вона поправила хвилі широкої та довгої, аж до щиколоток, яскраво–зеленої спідниці та впевнено затупотіла берцями по асфальту. 

Артем деякий час дивився їй услід, відтак поліз під капот за запаскою. 

 

Лейтенант саме закінчував закручувати останню гайку, коли заторохтів мотоцикл. Оксана сиділа позад якогось дядька, обіймаючи його за плечі, а в колясці лежали дві запаски. 

– Артеме, це я, – прокоментувала очевидне дівчина. – Допомогу привезла. 

– Ага, привезла. Добридень, – чоловік підійшов до знятого колеса й копнув його носаком черевика. – Добряче вас. То беріть. 

Він відв’язав од коляски колеса та поставив поруч із машиною. 

– Нам тільки одне, – уточнив Артем. 

– Нічого, одне запасне буде, – чоловік ніяково подивився на дівчину. – Ви того, бережіться там. 

– А чого ж нам берегтись, війни ж немає! – раптом злісно відповіла Оксана. – Так, протистояння. 

– Але ви однаково бережіться, – чоловік подивився Оксані в очі. – Не думай, що я не розумію, а що язиком плещу… 

Не дочекавшись відповіді, він сів на мотоцикла. 

– Заждіть, дядьку, хоч гроші візьміть! Виручили нас. 

Незнайомець тільки махнув рукою й поторохтів у хвилі сизого диму. 

– Ти чого? – Артем повернувся до Оксани. 

– Війни йому там немає, – зло сплюнула дівчина. – «Протистояння», бач. «Справжня війна, – це коли гине сотня в день», бач. Тьху! 

– Взвод, стій! Ксюшо. Ну чого ти? Нормальний дядько, допоміг чим міг. Добре, що дві запаски мав. 

– Не мав він двох запасок, – буркнула дівчина, – з машини зняв. Мотоцикл у кума позичив. Хороший дядько, тільки язиком плеще. І дурний. 

– Гаразд, заспокойся. Давай-но сюди домкрат, нам ще цілу ніч їхати. Хоч би без пригод. 

 

«Без пригод» не вийшло. Вже в середині ночі Оксана зупинилась біля невеличкого мотелю. Артем, пригадавши карту, вирішив, що це він вдало під’їхав, із самого рання його підберуть. 

– Ну що, Ксюшо, – він вирішив не тягнути. – Давай прощатись, чи як. Дякую за доставку, бережись там і все таке. 

– Ти чого? – Оксана нерозуміюче подивилась на попутника. 

– Ну, в тебе своя дорога, у мене – своя. Так що… 

– Тпру, лейтенанте! Нам і далі по дорозі. Пробач, але не думаю, що таких, як твій Лісник, є багато по ВОПах. Проте щось мені тривожно, пару годин, до світанку, посплю, та й поїдемо далі. Твої хлопці купу речей чекають. 

– Е? 

– Ну чого тобі? Пробач, я втомилась, та й перевдягтися треба, душ. Як я хлопцеві покажусь? Зрозуміло, що сепарський снайпер, побачивши таку гарну мене, оніміє, але в такій спідниці на нуль мене не пустять. Сам розумієш, заяскрава. Агов, лейтенанте, відімри, все в порядку. Чи вже заснув? 

На диво, кілька годин сну та міцна кава добряче допомогли. Ще тільки сіріло, як Оксана, змінивши складчасту яскраву спідницю на майже таку ж, тільки камуфльовану, вела «Ниву» на південний схід. 

– Слухай, Ксюхо, а ти чого на передок у спідниці прешся? 

– Зручно ж. Тобі не зрозуміти. Зручніше, ніж у штанях, пробувала. 

– Е… – Артем раптом зрозумів, що всі його уявлення про зручність можуть виявитись неактуальними. На язику раптом повисло несформульоване питання про доцільність тактичних кілтів. 

– Слухай, я це все уже проговорювала сто разів, позбав від сто першого. Давай спробуєш і порівняєш, га? Бо я порівнювала. І, помовчи, на душі коти шкребуть. 

Сперечатись Артем не став, хоча особливих неприємностей і не очікував. На блокпостах його знали, дорогу знав він. Та й Оксана показала, що на неї цілком можна покластись. Але, перейнявшись тривогою дівчини, лейтенант пильно вдивлявся довкіл. 

Щось він таки помітив, коли дівчина різко рвонула руль, машину занесло, а позаду гучно бухнуло. Артем зціпив зуби. 

«Нива» наскочила на купину, дівчина різко кинула педаль – машина чхнула і заглухла. 

– Чорт! Матері твоїй ковінька! – волонтерка розпачливо стукнула кермо і глянула на Артема. – Що то було? 

Артем озирнувся. На дорозі поволі осідала курява. 

– Фугас. Дивно, що проскочили. Хтось дупорукий ставив. Поталанило. Ти в порядку? 

– Руки трусяться, – Оксана посміхнулась і спробувала повернути ключ запалювання. Пальці тремтіли й не слухались. – І цього разу, вважай, пронесло. 

Артем скоса глянув на дівчину. 

– Давай поведу. 

 

Коли «Нива» під’їхала до ВОПу, двоє бійців під маскувальною сіткою щось чаклували з «дашкою». З-поза валу чувся стукіт сокири й тиха лайка. Голосно занявчав кіт. 

Звичайне життя на «нулі». 

Від командно–спостережного пункту до «Ниви» швидко, майже бігом, попрямував боєць. Артем придивився. Незнайомий, очевидно новенький. Обличчя Оксани просвітліло, вона вискочила з машини й кинулась до новенького. 

– Тарасику! – міцно обняла його. – Живий–здоровий! 

– Оксанко, все нормально, – хлопець незграбно пригорнув дівчину й поцілував. 

– Чудний хлопець, – прозвучало поруч. 

Артем скосив погляд. 

Чоловік, що це сказав, міг би слугувати зразком для посібника: «Тактична борода: відрощування та використання в бойових умовах». Боєць і в. о. командира взводу, як завжди, був розхристаний, у кросівках на босу ногу та з автоматом напереваги. Артем вийшов із машини, поручкався. 

– Щось, Васильовичу, ви тут без мене розслабились, – пильно глянув він в очі Лісника. Той посміхнувся, по-панібратськи штурхонув у плече. 

– Всьо файно, командире. 

Артем пхекнув і кивнув на парочку, що примостилась під деревом та про щось щебетала. 

– Це той самий новенький? 

– Ага. Нормальний. Іще обрадую, у нас тут єден вештається. Підкидень. 

– Чого? 

Лісник скривився, пошкріб бороду. 

– Студиться він. І нишпорить. Уже три дні тут, наче ціхо сидить, але ж зиркає! Хотіли Морозом охрестити, але Підкидень теж нічо. 

Артем вишкірився. 

– Підкидень на морозі. 

– Доправди, – Лісник поправив автомат на плечі. – Поки тебе неслось сюди, наші зімили сепарів. 

– А зателефонувати ліньки було? 

– Чом ти бим би нервувався в дорозі? Всі цілі, руки–ноги на місці, – Лісник досадливо зітхнув. – А Підкидень оце до полонених рвонувся, наче чекав було їх. 

– А може, й чекав? Як ви їх узяли? 

– Та ні, ті дурні як бички самі, вважай, прийшли, й не стямились, як ми їх лапнули. А Підкидень… Не міг чекати. Ми їх у яму кинули, ну ту, яку для аватарів накопали. А він жьвідувати все рветься. 

– Он як, – Артем мимоволі зиркнув на Оксану, яка все ще так і не відлипла від свого Тарасика. – Гей, молодь, ану з моїх очей! Знайдіть якесь затишніше місце. Продовжуй, – він кивнув Лісникові. 

– Я Підкидня не пустив. Замельдував уже куди потрібно. Приїде СБУшник, забере їх. 

Артем спохмурнів, глянув на Лісника. 

– Познайом нас. Де він зараз? 

– Та, либонь, у бліндажі. 

 

В бліндажі сидів не тільки Підкидень, гучний регіт було чутно здалеку. 

– …І от прибув такий ботан у частину. Не те щоб нічого не вмів, навчили його непогано, ще й руки начебто з того місця росли, але виходило в нього, скажімо так, не все. Вай-фай розкинути на все ППД – то запросто. Чи з квадрокоптером погратися, зброю там перебрати. Тобто, що щось тут не так – розуміли всі, але ж оте «щось тут не так» ще треба озвучити. Одним словом, усе було не так погано, аж поки не послали цього товариша нарубати дров. Він спершу віднєкувався, але ж самі розумієте… Одним словом, цей хлопчина примудрився поламати пилку. Тоді це ще нікого не насторожило, але після цього він поламав сокиру. Бензопилку йому в руки вже не дали, але й це не допомогло: він і її поламав. Тобто вона сама поламалась, піджак просто поруч десь блукав. Та й стара була пилка, нікудишня. Віддали її, а волонтери приволокли нову. Я в тім не розбираюсь, але щось дуже круте, канадське, здається. Ох, і пиляла вона дрова… хлопці мало не в чергу ставали, щоб її потримати. 

– Ага, не кожному хлопцю дозволять фарбувати паркан! Це треба ще заслужити! 

Голос належав Ігоркові, взводному снайперу, гіку та анімешнику з позивним «Зеро». 

Користуючись паузою, Лісник сів на нари, а Артем вирішив постояти осторонь та дослухати історію. 

– Точно. Так от, то вже потім помітили, що той ботан саме у відпустці був. А тільки він вернувся – пилка зламалась. І не просто так, а в руках капітана! 

– Ой, не цигань! – не витримав Лісник. – Де капітан, а де дрова! 

– Капітани, вони різні бувають. Той – голова. Відправив того ботана в магазин по запчастини. І пилка запрацювала! 

– Полагодили? 

– Та ні, фактично сама. Рівно до часу, поки той по магазинах тинявся. Так і повелося – щоразу, як посилали когось по дрова – виганяли його за межі частини. Біда в нього була така — з усім він ще якось справлявся, а бензопилу, бач, не подужав. Отака от байка! 

– Та це що! – долучився Лісник. – Он як Бугай до шпиталю трафив! 

– Як? 

Лісник збентежився, зиркнув на снайпера. 

– Зеро, може, ти? 

Снайпер акуратно під’єднав до зарядки планшет, на якому, як завжди, виднілись широкоокі анімешні дівчатка, і аж тоді відповів: 

– Розкажу. Якось замінували ми лісосмугу. Ту, дальню. Несерйозно замінували, сигналками. А тут вирішили насту… Тобто пересунути лінію окопів, потім докумекали, що сигналки там зайві. Бугай тоді ще з нами служив, хотів просто пробігтись, але Артем наказав йому все робити по науці. Ну як по науці – як виходить. Бач, він саперні курси проходив. Належних гаків чи кішок не було, то він прив’язав шнурок до граблів, відкопав окопчика… Ну як окопчика, ямку викопав. І почав закидати граблі наперед та й підтягувати до себе. І що думаєш? Останнього разу як закинув, бабахнуло і якийсь осколок прилетів та прямісінько в каску довбонув. 

– І що, відбувся шпиталем? Пробило? 

– Та нічого не пробило, навіть не помітив. Позакидав він ще ті граблі, поклав позад себе, аж як згадав, що по шльому вдарило. Зняв, покрутив, помацав подряпину, знайшов осколок, нап’ялив назад, та й пішов до позицій. А осколок величенький такий виявився, скажу. Там, певно, не тільки наші сигналки були, але й щось серйозніше. 

– Бігме, нічого такого туди ніхто не ставив, – перехрестився Лісник. – Вдарило Бугая сильно, могло й до смерті забити. Пронесло. 

– А в шпиталь як? Контузія? 

– А, ні. Він потім на свої граблі наступив, та й в носа отримав, – закінчив Зеро. 

– Як у носа? 

– А граблями, – всі зареготали зі звичного жарту. 

Вирішивши, що кращого моменту для появи не буде, Артем, склавши долоні рупором, щосили гаркнув: 

– Взвод! Струнко! 

Підхопився тільки прикомандирований, Підкидень, решта взводу дружно зареготала. 

– Командир вернувся! 

– Ура! 

– Гостинці привіз? 

– Ану тихо! Пацани, погуляйте-но, я з новенькими познайомлюсь. Що Бугай лікується — я в курсі, а що то за малий з дівкою обіймається – цікаво знати. Гукніть хвилин через десять. 

– Та ж не поспіє молодьож за десять хвилин, – гмикнув Лісник. 

– То потримай їм свічку! – відрізав Артем. – Ну гаразд, п’ятнадцять, не більше. Все, хлопці, йдіть прогуляйтесь. 

Коли бліндаж спорожнів, Артем осідлав табурет і подивився на Підкидня: 

– Розказуй. 

– Що розказувати? Прикомандирований, вивчаю обстановку. День–два – та й поїду звідси. 

– Два дні?.. Добре. Просидиш їх у бліндажі та й поїдеш. Лісникові вішай лапшу на вуха, а мені не треба. Ти мені тут не потрібен, прикомандирований, розумієш? Навіть якщо заробляєш посвідку УБД, все одно непотрібен. 

– Та не треба мені посвідки, – скривився Підкидень. – І про лички не згадуй, ганяй як рядового, якщо треба. Лісник твій суворий дядько, не дасть збрехати: все робив нарівні з хлопцями. І далі робитиму, поки не поїду. 

– Я. Хочу. Знати. 

– Гаразд. ГУР я, свій. Ти папірчики заповнював? Не відповідай, знаю, що заповнював. А правди там багато? Ін-ні, ні до чого я не веду. Генштабові ж правда потрібна. Систему міняти довго. Ти не думай, я не копаю під когось. Просто дивлюсь, як усе насправді. Як вдягнуті, як харчуються, як аватарять. Щоб одної миті не виявилось, що все військо є тільки на папері. 

– Он як… – Артем потер підборіддя. В поясненні Підкидня була своя логіка, але мати такого під рукою… – Краще б ти був Морозом, – спересердя видихнув лейтенант. 

– Ким я тільки не був, – відповів той. – Підкидень не найгірше і не вперше. Чуєш… командире? Там хлопці сепарів притягли, я б послухав. 

– Не заведено. СБУ приїде, хай розбирається. 

– СБУ – то добре, але ж вони майже мєнти, сам розумієш. Не факт, що щось не перекрутять. Ну поговори сам з ними, я збоку послухаю. Артеме батьковичу, повір мені: під тебе не копаю! 

– Вони майже мєнти, ти майже військовий, – Артем подивився гурівцю в очі: – Я подумаю. Ще щось? 

– Ну й того… – гурівець ніби зніяковів. – Там сьогодні молодий має чатувати, як твій Лісник каже, давай я знову замість нього відстою. 

– Знову? 

– Ну… я того, з Лісником домовлявся. Малий стрьомний. Ні, він старається, але наче під бідою ходить, нещастя притягує. Краще я початую, спокійніше буде. Ну чи постав когось із хлопців… 

– Не наглій… 

У цей час на вулиці пролунав голосний бабах. Чоловіки смикнулись. 

– Граната? Сигналка? 

На виході з бліндажу їх зустрів Зеро. 

– Командире, там того… Тарасик на розтяжку попав. 

– Як? 

– Ну, вони з Оксанкою того… обнімались – і… в лісопосадці. 

Серце Артема стиснуло немов обручем, він пригадав Оксанині зелені очі. 

– Ну? Дуже? 

– Та ні, живі, навіть не поранені. Одежу посікло, спідницю взагалі на шмаття порвало. Ну й перелякані… 

Артем витер піт і проігнорував тихе «Я ж казав» Підкидня. 

 

Зазвичай безпілотник – дошкульна неприємність, яку навіть підбити нема чим. Звичайно, не ті ударні безпілотники, що показують у фантастичних бойовиках, а звичайний квадрокоптер із запасом ходу максимум пару десятків кілометрів. Зате він невеликий, а електричні двигуни майже не виділяють тепла. Висить собі в небі така зірочка, око бачить, а дістати – нічим. Хіба що заглушити засобами радіоелектронної боротьби, збити з курсу та перехопити керування. Поки в небі літали переважно куплені в китайських електронних магазинах саморобки – це було не надто складно, але то було вже зовсім давно. Тепер же над «нулем» кружляють переважно вироби східного «небрата». Із захищеним каналом передачі даних, автопілотом на випадок втрати зв’язку та потужною оптикою. А достатньо оснащених засобів радіоелектронної боротьби в наших хлопців усе ще надто мало. 

Якщо дуже–дуже потрібно, то можна зняти з неба і таку машинку, проте вартість серйозної зенітної ракети суттєво перевищує ціну такого безпілотника, і такий обмін вигідний нападникові. В крайніх випадках ідуть і на таке, але в періоди відносного затишшя безпілотники літають над «нулем» практично безперешкодно. 

Втім, у періоди затишшя бачити в небі одночасно три штуки випадає рідко. 

– Як в’ються, – прокоментував Лісник, прикладаючи шорстку, наче кора дуба, долоню до очей. – Звізди і звізди. Відай, буде дощ. 

– Аби не град, – відгукнувся Підкидень. – Як там дівка? 

– Бідова, хоч дурна. Сидіти якийсь час не зможе, «скорої» зрікається. Лежить в офіцерському бліндажі, Малий біля ньов. 

– Поталанило. 

– Ага, точно. Ниточки тіко порвались, вважай, – Лісник сплюнув. 

– Що ще? – Артем тільки-но переконався, що Оксана влаштована якнайкраще і почув тільки останню частину фрази. – Що порвалось? 

– А, фенєчки, – пояснив Підкидень та показав червону стрічечку навколо зап’ястка. – Малий прямо таки «дитя квітів», обвішаний як ялинка. «На щастя», «на кохання», «від кулі», «від міни»… таке. 

– А я кажу: не смійся! Ото диви: одежу на Малому шкалки порвали, ниточки всі як позрізало, а йому хоч би там що. Та й дівці поталанило несказанно! Я й сам, скажу… 

– Що? – в голосі Артема звучало неприховане здивування. – Васильовичу, ти старий гуцуле, що, справді взявся носити хіпівські фенєчки? 

Лісник надувся. 

– Смійся не смійся, а поміч від них є. Снайпер по мені не вцілив, то раз. І ниточка того ж дня порвалась. Потому, кажу, як сепарів лапали – той, третій, пістолета дістав. Осічка. Зеро спитай, той уже Богу душу мав би м би віддати. 

– І що, в нього теж… порвалась? – поцікавився Підкидень. 

– А хто його зна’, – махнув рукою Лісник. – Повзали ми тоді добряче, мо’, де на кущі й лишилась. А мо’, й помогла. Ти диви, які вензеля виписують! 

– Хто? Що? – не зрозумів лейтенант. 

– Безпілотник закрутився, – показав угору Підкидень. – Дивно якось. Наче по колу літає. 

– Не подобається мені це, – підсумував Артем. – Фенєчки свої носіть, якщо дуже хочеться, але під одягом. Чуєш, Підкидню, там скоро мають з СБУ приїхати, їдьмо попитаємо полонених. Бо оце, – він показав на небо, – мені геть не подобається. А вони, може, й щось знають. Тільки говоритиму я, зрозуміло? 

– Так точно! 

– Почекай, командире. Візьми й собі нитку, – Лісник спробував зняти з руки одну із плетених стрічок. Та не піддавалась. 

– Облиш, Васильовичу. 

– Командире, ти хоч у Малого візьми. Тобі того, дубову потрібно. Дуб силу дає. І в’яз. І щоб горобина… Та нє, я сам принесу. Чекай. 

Артем тільки махнув рукою, коли Лісник повісив йому на шию якусь химерну штуковину. 

– Це все? 

– Ну так. Дошки вже в бліндажі, хороші такі, липові. Знаєш, від чого липа допомагає? 

– Ха-ха, – реготнув Артем, пригадавши дещо зі свого цивільного життя. – Липа – це коли осику продають як дуб. 

– Ну тебе, командире, – незлобливо сплюнув Лісник і тут-таки мрійливо примружився. – Липа захистить від лиха. Ще б маку посіяти довкіл… Ніяка біда не підійде. 

– Маку не треба, обійдемось липою, – відрізав Артем. – Пішли вже. 

 

В ямі сиділо троє. Перший, із забинтованою ногою, вмостився під плетінкою. В кутку куняв рудий хлопчина років двадцяти з величезним синцем під оком. Артем подивився на Лісника, той тільки ошкірився та знизав плечима. Третій, зі шрамом на щелепі, сплів ноги по-турецьки і спокійно споглядав прибулих. 

– Т-а-а-а-к, – Артем присів навпочіпки біля краю ями й зазирнув усередину, – кого ми тут маємо? Давай рудого сюди. 

– В сарай? – поцікавився Підкидень. 

– Ага, туди. 

Лісник знову вишкірився. Чому саме, Артем зрозумів, аж коли помітив закривавлену колоду. 

– Ну ти… – прошипів він Лісникові. 

– А що? Курка на вечерю, – тихо, майже нечутно відповів той. 

– Можна я? – запитав Підкидень і, дочекавшись кивка, підійшов до бранця. 

– Як сі пишеш? Метрику маєш? 

Лісник здавлено хрюкнув. 

– Что? – не второпав рудий. 

– Шнурок руки не тисне? – серйозно вів далі гурівець. – Васильовичу, він бо нич по-нашому не тямить. 

– Мож, москаль? – долучився до гри Лісник, який теж полюбляв приколи з Фейсбуку. – Ти, слухай сюди. Як сі пишеш? Утямив? 

– Я нє понімаю, – в голосі полоненого прорізалась паніка, він скосив очі на закривавлену колоду. 

– Імя, фамілія, по-батькові, ферштейн? 

– Іван я, Іванов. 

– О, файно, – Лісник відійшов. – Шпрехає по-нашому. Давай ти. 

– Метрику маш? Паспорт. П-а-ш-п-о-р-т. Ферштейн? 

– Только воєнний білєт ви забралі… оохх! 

– Підкидню, давай ти, бо я за себе не ручаюсь, – набичився Лісник. – Командире. Давай пройдемось. Хай побалакають. 

Підкидень хижо усміхнувся. 

 

Коли полонений знову опинився в ямі, Артем замислено подивися на прикомандированого. 

– Що? – не зрозумів той. 

– Ти перегнув, – відрізав лейтенант. – Навіть я тобі повірив. 

– Спецкурс, – незворушно відповів той. – Психологія. 

– Ага, а у вухо ти йому дав чисто психологічно? 

– Для профілактики, щоб думати не встиг. Пробач, командире, того кадра треба було колоти, поки гарячий. А то видав би себе за іпотечного контрактника, та й обміняли б його. Думаєш, есбеушники стали б так рити? 

– Я не про це. І тепер обміняють. Хоч на більше хлопців, але ж… Треба ж, «у нас в руках цілий палковнік ҐРУ». Бомжуватий такий. Хто б міг повірити! 

– Таку маячню просто не придумаєш, лейтенанте. Пробач, я тобі інше скажу. Лейтенанте, цей рудий – він наляканий до чортиків, при цьому своїх боїться чи не більше, ніж нас. Чув, як вимагав поскоріше його доставити в тил? Мовляв, володіє цінною інформацією. 

– Ага, всі вони так кажуть, – Артем сплюнув. – А там усе порішають, та й квит. 

– Пробач, командире, здається мені, що цей чувак боїться по-справжньому. Я ще таке тобі скажу: ти бачив, скільки безпілотників? Судячи з того, що мені шепнули хлопці з радіоперехоплення – там навіть спеціальний якийсь висить. Із такими камерами, що обличчя роздивляться, як треба буде. А що, коли того «палковніка» шукають? 

– Ідіотизм. 

– Може, й так. Ну, що далі? 

– Суп курячий має бути готовий, пішли? 

– Пішли. Обід. 

 

По обіді виявилося, що зайнятись особливо нема чим. Усівшись біля дров, Артем чомусь подумав, що лінія фронту, «нуль», виглядає зовсім не так, як більшість людей уявляє собі з фільмів. Це не безкінечні лінії окопів та безперервна канонада. Це переважно нудьга, яка перемежовується щонічною «роботою» ворожої арти та поодинокими пострілами снайперів. Це вкраплення ВОПів, взводних опорних пунктів, які в разі чого повинні прийняти на себе перший удар ворога чи, навпаки, послужити стартовою точкою наступу, який зсуне «нуль» ще на кількасот метрів цього разу й аж до державного кордону – колись. І це щоденне життя, до якого люди звикають. Люди взагалі звикають до усього. 

А зараз навіть дітись нема куди. В офіцерський бліндаж не зайти, там волонтерка лежить. Її кавалер теж біля неї сидить, командира не пускає, бо «Оксанка перевдягається, а ноут я вам винесу». Цигарки відвологли. В буржуйці завелись миші. «Ну а що, – прокоментував Лісник, – до зими ще далеко, хто в ту буржуйку дивиться?» Взводний кіт набрав кілограмів зо три й відмовився їх ловити. Годину тому ворожий безпілотник, той, що кружляв, упав прямісінько на «шишарик» і пошкодив бічну фару.  Його акуратно зібрали й приготували для відправки в тил. 

Есбеушники так і не приїхали, навряд чи й приїдуть сьогодні. Таки дісталась пересувна лазня. Тільки поламаною. Якщо вдасться її полагодити, то щастя забезпечене! 

 

Коли прилетіла перша ракета, Артем іще встиг роззирнутися, встиг переконатися, що всі біжать у потрібному напрямку. Коли землю струсонули наступні вибухи, він уже пірнув у темний вхід бліндажу – і тут земля стала на дибки, шпурнула його в темну глибину безпам’яття. 

А, може, просто згасло світло. 

– Агов, командире, підйом. Агов! Алло, ти мене чуєш? 

На обличчя полилась вода, десь далеко виринув вогник. 

– Що? 

– Свої, спокійно. Це я, Підкидень. Хороший бліндаж твої хлопці викопали. Тільки вхід завалило. 

Голос гурівця зривався на високі нотки. 

– Що? 

– Лежи, не вставай. Нам нікуди поспішати. Чуєш, як гатять? 

Артем прислухався до дрижання землі, у вухах усе ще дзвеніло. Він змусив себе зосередитись на Підкидні. Той перетягував джутом закривавлену руку. 

– Сильно зачепило? 

– Кривавить щось. Не знаю. Як гатять, падлюки, я навіть не пам’ятаю такого. Лежи, командире, лежи, нас добряче засипало, коли що – з того боку відкопають. Нещастя, влучили прямісінько в бліндаж, біля входу. Віриш у таке? Мовчи, знову до шпиталю потрапиш, там уже скучили. Хіба ні? Коротше, командире, слухай сюди. Мені щось рука не подобається, мало що… В тебе у взводі втрат не було, я вірю, що й далі не буде, ти випливеш. А от я – не факт. Тому слухай, що я скажу, якщо раптом – передаси моєму командуванню. Тебе знайдуть, не переживай. 

– Ти не з ГУРа? 

– Чому, з ГУРа. Є такий відділ… тобто насправді немає такого відділу, я прикомандирований то туди, то сюди. Офіційно, до речі, зараз контужений, на реабілітації. А потім повернусь – виявиться, що паспорт загубили. Коротше, якщо я випливу – забудь усе почуте, ти мене не знайдеш і не впізнаєш. Якщо ж ні… Чекай, дай скумекаю, як це все розповісти. Коротше, тут річ у везінні. Ти чув розповіді хлопців? Знаєш, усе цікавіше. Мій відділ помітив, що везіння–невезіння тут особливо гарно сконцентровані. Твої хлопці скаржаться? Забий, з того боку взагалі дурдом коїться. Підриваються, впиваються, розбиваються. Майор один удавився спагеті. На смерть. Безпілотники падають, техніка відмовляє. І, що цікаво, це трапляється зовсім не де-небудь. 

Підкидень ненадовго замовк, потім продовжив: 

– Якщо побудувати карту із випадками, де та що відбувається – твій взвод якраз у самому епіцентрі буде. Віриш? Раніше було інакше, тепер, віднедавна – саме так. Дуже чітко видно, є шанс розібратись. 

– Та що ти таке… 

– Слухай, просто слухай, перекажеш потім. Полонені сепари – мої, так би мовити, колеги з того боку. Із деяких натяків уловив. Агов, Артеме, тримайся. Тримаєшся? О, ще один пакет прилетів. Коротше, судячи з усього – це Малий. Він носій невезіння. Щоправда, асиметричного, нам – менше, їм – більше. От по нього я сюди й приїхав. 

– Розповісти-бо що треба? 

– Малого слід доправити в мій відділ. Не переймайся, ніяких нелюдських експериментів не ставитимуть, просто… є досвід роботи з такими речами. Так буде всім краще, просто повір. Ох, голова. 

Землю ще раз труснуло, перекриття затріщало. 

– Підкидню… – знайшов сили запитати Артем. – Ти правду кажеш? 

– Вір мені, – відказав гурівець. – І перекажи все. Я три місяці твого Малого шукав, його треба звідси забрати. 

– Чого ж так довго? 

– А ти не знаєш, як звіти пишуться? І скільки всього пропадає, розбивається, трапляється? Скільки коштує відділити справжнє від надуманого? Три місяці – це мені ще поталанило. Ох і кровить… Затихло наче? 

– Затихло. Встати можеш? Пора відкопуватись. 

– Давай. Тільки користі з мене… 

– Сиди вже, людино в чорному. Десь тут була лопата… 

 

Як потім виявилося, вогневий наліт тривав менше тридцяти хвилин, ще через півгодини Артема та Підкидня відкопали і витягли майже неушкодженими. Точніше, майже неушкодженим виявився Артем, Підкидень обійшовся невеликою контузією. В усякому разі, так сказали медики, які його забирали. Найбільше, всупереч усім теоріям гурівця, постраждав Малий. Утім, медики обіцяли поставити його на ноги не пізніше як через місяць. 

Далі все закрутилось як завжди: зміна позиції, нові бліндажі, нові окопи, нові позиції. Про Оксану Артем згадав майже випадково: коли все-таки добрався до відремонтованої лазні – зняв із шиї ту різнобарвну стрічку, яку йому почепив був Лісник. Навіть не зняв – зірвав, нещасна фенєчка трималась на якійсь останній ниточці. 

І тільки тоді лейтенант із жахом зрозумів, що просто не пригадує, де поділась бідова дівчина. Він кинувся до «шишарика», клянучи свою забудькуватість: не могли ж вони її залишити на старій позиції, присипаною землею? Ні, точно не могли! Чи могли? 

– Командире, ти куди? – звичайно, Лісник, як завжди, встиг усюди. 

– Оксана… 

– Чекай, командире. Ходім-но сюди, послухай. Дівку ту я голою бачив. 

– Васильовичу, ти… 

– Та цить, слухай. Як пакет полетів, вона аж зблідла. Ту стару вербу пам’ятаєш? От у неї й прилетіло. Потім як рвонулась туди, і позираю – вже гола танцює, між вибухів. А ті наче цвітки – в’януть. Карандаш наче падає, а вибухає – начеб і не вибухає. І то – через раз. І верба – наче горить. Їй-бо, командире, хрестився як у церкві. Потому, наче стихло, а вона на мене очищі витріщає. «Йди, – каже, – мене залиш». І до дерева йде. А те розчахнуте, наче навпіл розкрите. І зайшла туди. 

– А ти? 

– Послухав, побіг. А ти би м би не послухав? От тя хрест, командире, не посмів не послухати. 

– Бовдур! Мало що тобі привиділось! Ідіот! Поїхали! 

– Командире… Пробач. Страхаюсь я. 

– Не хоч – не їдь. 

– Чекай, командире. З тобою хоч… давай. 

Гнати вздовж «нуля» в темряві – не найкраща ідея. Але щось їх уберегло. Може, сліпе везіння, а, може, та остання ниточка на стрічці–оберезі. 

Проте на старій, переораній вибухами позиції хлопці не знайшли ні дівчини, ані дерева.