Ігор Сілівра 

Справа перша. Трансконтинетальний експрес 

 

– Оце тобі й «la Cittа Nuova», – пробурмотів молодий чоловік, вдивляючись у вікно купе. – Нічого потворнішого я ще не бачив. Навіть у Києві. Навіть по назві. 

Спадок Антоніо Сан’Елії справді вражав: велетенські кострубаті форми підкреслювали функціональність будівель, павутиною колій снували потяги найрізноманітніших конструкцій. Під височенною скляною стелею збирались справжні хмари, велетенські лопасті вентиляторів їх шматували, заганяли у вентиляційні труби, але не справлялись. Вище несправжніх хмар, вище куполу, але нижче сірого неба до причальних веж поспішно швартувались цепеліни. Там, ззовні, схоже накрапав дощик.  

Попри скепсис у голосі, Олекса не зміг приховати враження. Похлопавши по кишенях, він, там де зазвичай тримають цигарки, знайшов коробочку із цукерками та кинув одну до рота. Відображення із величезного дзеркала шикарного купе повторило його рух. Відображення було не надто красиве, худорляве, тонкошкіре та гостроносе. Відвернувшись від дзеркала, хлопець знову припав до вікна. Потім, неначе щось пригадавши, він кинувся до багажу, дістав мольберт, прилаштував його та швидкими рухами почав малювати місто по той бік вокзальних стін. Не справжнє передмістя Риму, а те, яке було збудоване лише у фантазіях великого футуриста Антоніо: кострубаті жилі квартали, подібні на фабричні цехи та труби, спіральні вежі хмарочосів, арки поміж ними, маленькі аероплани навколо велетенського дирижабля і, фоном, зле вольове обличчя із квадратною щелепою, яке змусило людей жити в цьому сталево-бетонному пеклі. 

У фантастичному місті дивним чином поєднувались сірі київські хмарочоси — данина стилю третьої імперії, чикагський арт-деко та тутешній, італійський, футуризм початку двадцятого століття. 

На щастя, це потворне місто так і не було збудоване: розпочалась Друга Світова, названа пізніше Великою. Вона зжерла сталь, бетон та людей, «Вокзал» перетворився на військовий логістичний центр, а потім влився в передмістя Риму. 

Хлопець малював швидко, грифель ковзав, окреслюючи основні обриси, зберігаючи на папір настрій. Обробку деталей та тонку роботу він завжди залишав на потім.  

Через якийсь час він відклав грифель та підійшов до дверей. 

– Вам заборонено виходити, – нагадав неусміхнений карабінер. 

– Та куди я дінусь! – Обурився хлопець. – Може мені в туалет потрібно! Ми ж колеги, врешті-решт! 

– Минулого разу дівся, – відказав карабінер. Мабуть він був із тих, що надто особисто сприйняли нещодавню витівку. – Заборонено, гм. Колега. 

Останнє слово карабінер виділив насмішкуватою інтонацією. 

Карабінер, напевне, теж раніше не бував в потягах такого класу, а то б знав, що кожне купе має свій санвузол і навіть душ. 

– Тоді мені до лікаря потрібно! 

– Ти не схожий на вмираючого. Але шанси є. Якщо бушуватимеш, – відрізав мордоворот та захлопнув двері. 

Ударивши спересердя по них кулаком, хлопець просто в черевиках ліг на диванчик та витріщився на годинник.  

Стрілки зовсім не бажали прискорити свого бігу. 

Та щось змінилось у вируванні юрби за вікном: «коробочка» берсальєрів із фазанячим пір’ям на капелюхах супроводжувала якогось поважного сеньйора. Берсальєри виглядали ще мордоворотнішими від карабінера по той бік дверей. 

Хлопець знову втупився в годинника. Довга стрілка пересунулась на одну поділку. 

 

Захотілось заснути. Тільки-но це йому вдалося, як двері прочинились і в щілину просунувся пакет із документами.  

Трансконтинентальний експрес мчав по широченній, спеціально для нього побудованій  трьохметровій колії із вражаючою швидкістю понад півтори сотні кілометрів на годину. Звичайно, навіть найдосконаліша підвіска не могла б забезпечити відсутність легкого, наче вечірній бриз, колихання. Десь далеко попереду в топці паровозу палали, розпадаючись, ядра урану. Перегріта пара з шаленою силою штовхала не один ряд поршнів. Кривошипні механізми передавали цю енергію колесам, а пара конденсувалась, щоб знову повернутись в котел. І так знову, по колу і ще раз по колу: сила атомного ядра, приборкана та запряжена силою людського розуму. 

Контролювали цю всю хитромудру машинерію тринадцять машиністів та три інженери. 

 

Відстань між двома формальними столицями, Варшавою та Парижем, цей монструозний потяг долав усього лише за десять годин. Втім, сама мандрівка між фактичними столицями майбутніх підписантів Континентального Пакту — Римом та Києвом —  займала дещо більше часу. 

І весь цей час Олекса збирався мирно спати в своєму купе, яке, мабуть, було чи не більшим по розміру, ніж його кімната в гуртожитку. І вже точно незрівнянно комфортнішим. 

Коли в двері постукали, він саме снив про те, що було б непогано покрутитись серед вершків товариства наймогутніших світових держав, позагравати із дівчатами, повальсувати в бальній залі, а може навіть завести роман. 

Стукіт повторився і довелось відкрити очі. 

– Заходьте! 

Олекса вирішив, що раз йому заборонено покидати купе, то й відчинити двері знайдеться кому. Так і сталось — ввічливі і дуже небагатослівні як для італійців люди швидко оглянули кімнату та поступились місцем поважному сеньйору, якого Олекса десь уже бачив. 

– Бонджорно, сеньйоре, – саме в цей момент пам’ять підкинула одразу дві картинки: поважного сеньйора в оточенні берсальєрів на вокзалі та його ж зображення на шпальтах газет. – Бонджорно, сеньйоре посол. 

– Бонджорно, – сеньйор повноважний посол Римського Союзу зняв циліндра та акуратно поставив його на поличку. – Пане Олесю, перепрошую за вторгнення, але ситуація, про яку я зараз розповім… дуже, дуже пікантна. Така, що деякі її аспекти я хотів би пояснити особисто. 

Послу було ніяково, вочевидь його бентежила молодість співрозмовника. 

– Я розумію, що таке таємниця, якщо ви про це. 

Олекса подумав, що за інших обставин він почував би себе збентежено. Але круговерть нещодавніх пригод наче приглушила емоції. Залишаючи більше місця холодному розрахунку. А той твердив, що варто почекати і посол сам все розповість. 

– Перш за все, шановний пане, Довбуш Олекса Іванович, від імені Римського Союзу запевняю вас, що з нашого боку немає ніяких претензій за… – посол на мить затнувся, – ваші дії в Римі по підвищенню безпеки. Будь які помилково накладені на вас санкції уже відмінено. 

– Он як? 

– Саме так, молодий чоловіче. По-людськи я прошу вас зрозуміти ваших колег. Спадок холодної війни з одного боку, тицяння носом у власну безпорадність з іншого. Гарячий темперамент, ви ж розумієте? 

– Звичайно-звичайно, ніяких питань. 

Олекса зметикував про що ймовірно йтиме мова, тому майже не здивувався тому, що невдовзі почув. 

– Чудово, сеньйоре — пробачте, пане. Щоб не тримати вас у невіданні, я одразу розповім, для чого іще я до вас завітав. Розумієте, я прийшов до вас як до детектива, дуже хорошого детектива.  

– Формально я ще курсант взагалі-то. Посвята буде лише через тиждень, розумієте ж. 

– Нехай так, але фактично ви вже показали свої таланти. – Посол шумно видихнув. – Розумієте, у нас трапилось лихо. Хтось викрав дещо величезної цінності. 

– Це те, що ви супроводжували на вокзалі? Викрали?  

– Саме так. Просто тут, в поїзді. Ми б навіть не дізнались, але новітня система сигналізації… про принцип дії не можу розповісти — пробачте, сам не розумію… подала сигнал тривоги.   

З подальшої розповіді посла стало зрозуміло, що їм дуже поталанило. Звичайні заходи безпеки по перевезенню передбачали сейф із двома складними замками, коди та ключі до кожного з яких мали різні перевірені люди, броньований вагон із годинниковим механізмом, який неможливо відкрити до того, як вантаж прибуде на місце. Це все доповнювала направлена на сейф камера, яка знімає на плівку навіть рух окремих пилинок і повинна гарантувати недоторканість сейфу. І, звичайно, озброєні до зубів берсальєри які стріляють значно швидше, ніж говорять. І ще одна секретна новомодна штучка, завдяки якій у всіх сторін і появився шанс вийти із цієї ситуації з честю. 

– Отже, – закінчив посол, – сигналізація спрацювала, але ми мусили дочекатись, поки відпрацює годинниковий механізм. Коли ж двері розчинились, все було на своїх місцях, сейф зачинений — але плівка… плівка зафіксувала як невідома особа в масці підійшла до сейфу, якось відчинила його, дістала та замінила вміст. Замки не порушені, годинниковий механізм працював як працює, берсальєри готові застрелитись і клянуться, що мимо них ніхто не міг пройти — але сигналізація та стрічка свідчать про те, що Континентальний Пакт під загрозою зриву. Не мені вам пояснювати наслідки, в тім числі для ваших ділових інтересів. Якщо ж ви зможете допомогти нам…  

Посол не закінчив, але цього й не було потрібно. 

– Але чому я? Мабуть, ваші люди… 

– Наші люди працюють. Будьте певні, вони зроблять все можливе. Проте потрібно щось таке… – посол помахав пальцями в повітрі, – екстраординарне. А після того, що ви втнули в Римі… 

– Пробачте, – вирішив за потрібне розкаятись  Олекса. 

– Ні-ні, все чудово, ви справді показали і карабінерам, і… всім показали, одним словом. Після того, як всі заспокоїлись, вам навіть вдячні. А зараз… розумієте… ситуація така, що знадобиться будь-яка допомога. Можна на вас розраховувати? 

Детектив кивнув і тут же посерйознішав. 

– Ви сказали, що вміст сейфу підмінили. Чим? Що взагалі викрали? 

– Підмінили майже точною копією. Дуже, дуже якісно зроблено, якби не секретна плівка, ми б і не дізнались. Або дізнались запізно і не залишалось б нічого іншого, як тільки заплатити викуп. Про вміст сейфу я волів би вас не інформувати, якщо ви тільки не наполягатимете. Але справа дуже, дуже серйозна, вона може безпосередньо вплинути на підписання Континентального Пакту. І навіть якщо нічого не зірветься, такою міною під Пактом можна шантажувати до безмежності, розумієте? 

– Ви пропонуєте шукати невідомо що? Сеньйоре… 

– Якщо ви наполягатимете, то, звичайно вам все розкажуть і навіть покажуть. Проте конкретно ту річ шукають компетентні люди. Ви ж розумієте, цим потягом їдуть сенатори, магнати і навіть члени королівських родин. Ми не можемо зупинитись і перетрусити тут геть усе.  

– Ну добре, а чого ви очікуєте від мене? 

– Може б ви, – посол невизначено помахав в повітрі рукою,  – придумаєте… ммм… щось особливе… ну, щоб виманити зловмисника. Він точно тут. – Посол зітхнув. – І ймовірно серед тих, кого просто так, без ордеру, допитати немає можливості. 

– Це все? 

– Майже, – посол знову зітхнув. – Коли зловмисник зрозумів, що його розкрито, він висунув вимоги: готовий все повернути за викуп. Якщо ви нічого не зможете вдіяти, або нашим людям просто таки фантастично не поталанить, доведеться погодитись. 

– Он як? І скільки часу у мене є? 

Посол відповів.  

Олекса замислився і по хвилі роздумів пообіцяв зробити все, що від нього залежить.  

 

Інколи сни збуваються, інколи майже буквально. Особливо якщо до цього прикласти деякі зусилля. М’який безформний светр Олекса відшукав серед власних речей, мольберт і так був під руками, а великий блакитний берет звідкись приволік секретар посла. 

А що ще потрібно, щоб зобразити художника? Особливо, якщо вмієш малювати? Звичайно, відповідне представлення — але це не так складно влаштувати за сприяння.  

Тож вже менш як за годину майбутня наднова богемного небосхилу весело розкланювався серед поважних панів та сеньйорів і грайливо підморгував сеньйоритам та панянкам. 

Звичайно, від бажаючих попозувати в якості моделі не було відбою. 

– Ви неперевершена, сеньйорито! Я просто-таки вас кохаю! – Найважче було не повторюватись. 

– Та що ви таке кажете… – дівчина затулилась віялом. 

– Замріть! Не рухайтеся, заради всього святого! 

Дівчина завмерла, а олівець почав несамовито бігати по аркушу, залишаючи на папері обриси дівочої фігури, кришталю світильників, меблів, пар, що кружляють під повільну музику, обличчя поважних панів та сеньйорів поодаль і навіть власне гостроносе обличчя в одному із дзеркал. 

– Я втомилась, – вередливо промовила дівчина. – Довго ще? 

– Ще мить… усе.  

– І що там? – Сеньйорита нетерпеливо підбігла до мольберту. 

– Ні-ні, не дивіться. Це тільки ескіз, не більше. Тут тільки пам’ять про цю неперевершену мить, яку я потім відтворю як слід. 

– Але ж це картина! 

– Ні-ні, пробачте. 

Олекса ніяково знизав плечами та почав складати мольберт. Сеньйорита ображено надула губки, проте вже за мить усміхалась якомусь поважному пану в іншому боці вагону.  

Повернувшись в купе, художник подивився на годинник, смикнув себе за кінчик носа та прикусив губу. У нього не було десяти годин. Через п’ять… ні, уже через чотири та три чверті години потяг перетне колишню лінію Зиґфріда — місце де зупинилась Велика Війна. Саме там повноважні посли повинні поставити підписи під Континентальним Пактом, який покладе край протистоянню, яке затягнулось на зайві півстоліття довше, ніж того вимагав здоровий глузд. 

Але цього не станеться, якщо він не розгадає одну зовсім непросту загадку. 

Художник, він же новоспечений детектив Львівського дистрикту, він же Довбуш Олекса Іванович, потер скроні.  

У знову постукали. І ще раз. І ще. 

Цього разу за дверима стояв непримітний чоловік із примітним пузом та в картатому піджаку. 

– Дозвольте?  

– Я вас знаю? – Олекса не поспішав пускати незнайомця в купе. 

– Ні, й не можете. Але я мушу вам повідомити… – картатий піджак озирнувся. – Краще наодинці. 

– Ну гаразд. 

Тільки-но двері купе зачинились, картатий піджак зітхнув і сказав, немов пірнаючи в холодну воду. 

– Пане Олексо, детективе, я агент. «Defenzywa1», ви ж розумієте що це означає.  

– Через прізвище? За наказом гетьмана Потоцького? – Зіронізував хлопець. – А документи покажете? 

– Ха-ха, – скривився агент. – Смішно. Річ у тому, що я вирішив за належне всіляко вам посприяти. Одним словом, ми здогадуємось, хто стоїть за пограбуванням. 

– Он як. За яким таким пограбуванням? 

– Облиште, я вже в курсі про вашу розмову із послом. Отже це зловмисниця. Вона себе по всякому зве. «Фройлян Бліц», «панна Блискавиця» чи «сеньйорита Фульміне». Може ще щось. Це її почерк, однозначно. Хоча раніше в політичних справах вона не фігурувала. 

– То в чім проблема? Якщо ви знаєте хто це… 

– Матка Боска, ми ж не знаємо, як вона виглядає! Різні свідки описують її дуже по різному, ця панна – непересічна акторка. Ось тут, – агент дістав з внутрішньої кишені піджака невеликого блокнота, – пан детектив знайде все, що нам відомо про цю особу. Якщо ще вам потрібна зброя… 

– Дякую, знадобиться. 

– Ось. Візьміть. Якщо це все, тоді відкланююсь. – Агент піднявся. – І ще, Унія тут гарантовано ні при чому, в цьому напрямку можете не копати. 

Олекса ще не встиг пролистати отриманого блокноту, як у двері знову постукали. 

– Ох ти… – за дверима знову виявився картатий піджак. Щоправда, цього разу він був вдягнутий на дещо іншого пана… ні, сеньйора. Не такого пузатого, навпаки худого, зате з пишними, підкрученими догори, тонкими вусиками. 

– Сеньйоре, дозволите? Мені вкрай потрібно… 

– Заходьте, заходьте. Ви… дайте вгадаю… Резидент «Servizio Informazioni Difeza2»? 

– Е… 

– Заходив ваш колега з «Дефензиви». Не зустрічали в коридорі? Ні? Дивно, мабуть добре замаскувався. Якщо маєте мені щось розповісти – поспішіть, часу у нас не так багато.  

– Е… Те, що викрадачка, найімовірніше, «сеньйорита Фульміне»  ви вже знаєте? 

– Так.  

– Добре. Ще додам, що британці тут ні при чому. Це майже точно, хоч ми відпрацьовуємо всі варіанти. 

Пан Олекса помовчав, роздивляючись агента. З дитинства він зачитувався книжками про хоробрих розвідників та мерзенних шпигунів. Потім, подорослішавши, поховав ті дитячі вигадки десь глибоко в пам’яті, і от тепер вони несподівано знову виринули. 

Раптом хлопця осяяло і він зареготав. 

– Сеньйоре? – Італієць явно не зрозумів, що сталось. – Я ще можу чимось вам допомогти? 

– Знаєте, – детектив усміхнувся. – Можете. Потрібно реалізувати один план. До речі, у мене для вас є напарник. Дуже хороший напарник. А значок у вас є? Як в фільмах. Знайдіть, вам неодмінно потрібен значок. 

 

Ще недавно ураган застав би машиніста несподівано: старі оптичні телеграфи та геліографи не найкраще працюють в негоду. Але велетенська трьохсотметрова вежа, що нещодавно спотворила Париж і вже здобула в народі назву «залізна леді», впевнено транслювала в ефір сигнали на більшу частину континенту. А такий надсучасний атомний потяг як «Трансконтинетальний експрес» звичайно обладнали новітніми ефірними приймачами. 

Начальник потягу особисто пройшовся по всіх вагонах, провідники та офіціанти непомітно перевірили всі системи, машиніст зменшив швидкість майже на третину.  

Всередині велетенських вагонів змін ніхто не відчув, банкет продовжувався, пари кружляли в модному танці, а поважні пани та сеньйори – неспішно перемовлялись, обговорюючи перспективи пожвавлення торгівлі за умов повноцінного миру. 

Їх розмови перервав гучний тупіт чобіт та хлопання дверей: дужі вояки із пір’ям фазана на капелюхах безцеремонно увірвались до ресторану і тут же заблокували двері. Поважне товариство миттю притихло — ці суворі вояки жартувати не вміли й авторитетів не мали. Колись на піку Великої Війни саме вони прорвали фронт під Варшавою та мало не вирішили долю Київської битви. На жаль, для половини присутніх — та, на щастя, для іншої, навіть їх хвалена міць та воля розбились об сталь важких бронеходів. 

Вслід за ними зайшов високий чоловік в котелку із тонкими, хвацько підкрученими вусиками. Його тростина, витончений костюм та впевнений погляд підказували, що він зараз щось зможе пояснити. Так він і зробив. 

– Перепрошую, панове та сеньйори, пані та сеньйорити за незручності. Servizio Informazioni Difeza, спецагент Джеронімо Россі, – він махнув якимось значком. – Щойно ефірний приймач, якщо ви знаєте що це таке, повідомив надзвичайну інформацію. 

– Defenzywa! – Інший, огрядний пан із не менш владним голосом виступив з натовпу та теж витягнув бляху. – Ротмістр Янек Ковальський. Спецагент. Як це не дивно звучить, мушу підтримати свого колегу. Що б там не сталось, нам потрібно протягом півгодини передати з потяга надважливі документи. Пане художнику, не переживайте, берсальєри тут виключно для вашої безпеки. Якщо мій колега, – він чемно вклонився італійцю, – отримав через ефір ту саму інформацію, що і я, на вашу картину випадково потрапила певна особа. Ми очікуємо вашого повного сприяння. 

Художнику не залишилось нічого іншого як погодитись. Він зник в оточенні грізних фігур, а щораз гучніший шепіт тут же розніс потягом купу версій про те, що ж насправді мусило статись, щоб найзатятіші вороги взялись до співпраці. Деякі чутки були дуже близькі до істини. 

За вікном вдарила блискавка й поїзд поринув у грозу. 

Затяті берсальєри із охорони спецвагону накинули каучукові плащ-палатки та перевірили зброю. Їм наказали робити вигляд, що все в порядку, а вони завжди дуже серйозно ставились до виконання наказу. 

Якась дитина, яка невідомо як потрапила до цієї поїздки, притулилась до подвійної шиби та зі здивуванням вдивлялась в сяйво блискавиць на горизонті. Раптом вона помітила в бурі за вікном постать. 

– Няню, там хтось є! 

Няня, проста жінка, яка ніколи й не уявляла, який збіг обставин приведе її в цей шикарний поїзд, відірвалась від вишивання та підійшла до малого. 

– Ну хто там може бути, ми ж мчимо немов вітер! Ох, ну й хмари, блискавиці… Відійди від вікна. Не бійся, дитино, давай я тобі розповім казочку. 

Няня перехрестилась, опустила штору та взяла малого на коліна. Той не надто пручався, бо казки любив. 

– Одного разу… 

– Няню, а що, сніг іде? Ти казала, що сніг — то таке біле… 

– Бог з тобою, дитинко. Який сніг зараз? 

– А що ж воно таке? 

За вікном білими птахами шугали листки паперу. 

Незабаром цих паперових птахів побачили й у інших вагонах. Сеньйорита, якій обіцяли пізніше віддати картину, потім розповідала, що навіть помітила серед тих листків свій портрет. Вона розповідала, що те полотно було просто неперевершеним і зітхала, що ніхто більше не зможе так передати її красу.  

А трохи пізніше в ресторані гірко напивались два ще недавно непримітних агенти. Один щось приповідав на польсько-українському суржику, інший мішав італійські слова з французськими, але все було зрозуміло усім: цим двом і надалі світила співпраця по перевірці благонадійності пінгвінів на арктичній станції. Ну й що, що пінгвіни в Антарктиді? Яка, до біса, різниця, як конкретно буде сформульоване завдання по перевірці благонадійності пінгвінів? А ще кілька хвилин тому, ну буквально півгодини, вони вже приміряли м’які крісла великих кабінетів та на лацканах піджаків крутили дірки за майже впійману панну Блискавицю та сеньйориту Фульміне. Так, так, обох! Ні, то одна й та сама! Так-так, ту саму сеньйориту, яка провернула найбільшу аферу століття! Хоча, кажучи по секрету, то зовсім не найбільша! Ту, яка розбила серце італійському принцу та мексіканському магнату одночасно, і, скориставшись дуеллю, обібрала обох! Ту, за якою полюють розвідки та поліції усіх Великих Держав! Ту, навіть вигляду якої не знає ніхто на світі! Тільки-тільки випав шанс її упізнати — а вона, безперечно, присутня на цьому потягу — ні-ні, не питайте, це державна таємниця, пан Ковальський, колего, пристреліть мене своєю рукою! Сеньйоре Россі, давайте застрелимось на брудершафт! Вперше за багато років панна Блискавиця допустила помилку, навіть не помилку, а трішки оступилась і випадково потрапила на полотно художника. Якби ті картини вдалось передати… Якби вдалось… На кордоні вже чекають жандарми. А тепер… 

Мова обох агентів ставала дедалі більш плутаною, через деякий час офіціант обережно поправив їх обличчя та відсунув подалі витягнуті револьвери. 

Не дивно, що після такої реклами в художника знову не було відбою від красунь, які прагнули, щоб саме цей митець увіковічнив їх риси на папері. Грифель мов блискавка ковзав по паперу, залишаючи там сліди, що пізніше на самоті в купе уже перетворяться на справжні портрети. Накидавши кілька ескізів кожної панянки, художник чемно запевняв її, що неодмінно саме їй приділить додаткову увагу. 

До свого вагону детектив не особливо поспішав. Якщо він не помилився, то ось-ось повинен би наступити момент істини — мить, коли гравці відкривають карти, карнавальні маски падають долі, істина висвітлюється променями юпітерів. В житті, на відміну від кінематографу, такі моменти трапляються не часто і вони точно вартують того щоб їх посмакувати, ще якусь мить постояти на межі істини. Якщо він не помилився… 

Двері в купе були причинені трошки інакше, ніж він залишив. В теорії це ще нічого не означало, могло бути безліч різноманітних правдивих пояснень, але на практиці… детектив обережно дістав з-за лацкану піджака револьвер та звів курок. І тільки після цього привідкрив двері. 

Навіть будучи готовим до усього, видовище неймовірно красивої напівоголеної жінки в шовковій напівмасці змусило його серце забитись частіше. 

У відповідь на звабну посмішку він тільки скосив очі на пістолет. 

– Я б із задоволенням послухав про те, як ви прагнете поспілкуватись на самоті та про ваше бажання отримати особливу картину, але… панно Блискавиця? Сеньйорита Фульміне? Як вас називати? Ви ж розумієте, що я вам не повірю. 

– Та як забажаєш, – дівчина перекинула ногу за ногу та зиркнула на художника з-під напівопущених вій. – Їй-бо, зачини двері, мене ще хтось побачить, а я, знаєш, бережу свою репутацію. Та й протяг. Це все ж таки пастка, вірно? І вдавати панночку, яка захотіла приватного сеансу, беззмістовно? Проте я мусила перевірити. Та зачини ж двері, холодно! 

Не відводячи погляду, детектив дістав з кишені наручники та кинув їх на диванчик, потім пройшов усередину та причинив двері. 

– Вдягайте. 

– Ох, та ти веселун. Ну добре, милий, добре. Як забажаєш, для тебе – все. Мені прикувати себе до столу? Чи до поручня, з піднятими руками? Чи може… 

Детектив таки не втримався й почервонів.  

– До столу. І прикрийся чимось. 

– Я така негарна? Ну добре, добре. Але, милий, пробач, вдягати доведеться мене тобі, я ж прикута! 

Художник кинув гості простирадло. 

– Усе закінчено. Зараз сюди підійдуть агенти і ти розповіси їм про свої витівки. Чи ні, краще розповіси зараз мені. Як ти це все втнула? 

– Фу, милий, це так неввічливо. Слухай, давай домовимось так: ти мене пригостиш кавою, відповіси на мої запитання – а я на твої.  Так буде по-джентльменськи. Скільки часу там твої друзі вдаватимуть п’яних? Ох, вони такі милі, я мусила здогадатись. Але ж художник ти справжній, навіщо пішов фараонити? Слухай, можу навіть вже розпочати. Але не скажу ні слова поки не промочу горло! 

Детектив дістав з буфету дві чашки та закорковану пляшку вина. 

– Підійде? 

– Ох та ти мене хочеш споїти! Гаразд, скористаюсь нагодою. Але вино з чашок… фі! 

– Може мені збігати за келихами? 

– Та лий уже як є. Отже, з чого почати? Купе я обшукала, отже ескізи або в тебе, або їх і не було. Чекай, а ефірне повідомлення було? Ох ні, його ж теж не було! 

– І не могло бути, – детектив відкоркував вино, понюхав та недбало плеснув в чашки. – Гроза, радіо не працює. Іскрові сигнали не відрізнити від блискавок. А ти не знала? 

– Ну звідки тендітній мені знати такі речі? Отже, вказівки не було, це все ваша ініціатива. Або скоріше твоя особисто. Ескізи то хоч були? Ну присунь же вино ближче, я не вигнусь так, щоб дістати! Тобто, якщо ти бажаєш, я повигинаюсь для тебе, але дістати все рівно не зможу. О, дякую. Якраз таке, як люблю. А ти? Тост не скажеш? Ну. Як знаєш. «За вдале полювання»! 

– Ти тримаєшся впевнено. 

– А що робити, милий? До речі, після того, як все розповім, я сподіваюсь, ти даси мені вдягнутись. В такому вигляді, знаєш, потрапити на перші шпальти…  

– Добре. Скажу. Все від початку було блефом – крім того, що я художник. Ескізи – вони справжні, ось тут, в папці. Але чи є ти на них, чи немає – дізнаємось тільки зараз. 

– Он як! Слухай, милий, покажи, га? Вони ж теж в газети попадуть! 

– От там і прочитаєш. Розкажи, як ти всіх обвела довкола пальця? 

Дівчина м’яко розсміялась. 

– А здогадайся, ти ж майстер блефу! Невже не вистачить клепки? Ну добре, нічого я не крала, все справжнє. А що не можуть визначитись на рахунок підробки – так важко шукати чорну кішку в темній кімнаті. 

– Але ж плівка показала… 

Детектив затнувся, залпом опорожнив чашку та налив іще. 

– Бачиш, всі вірять власним очам. Я просто підмінила плівку.  

– Ще до того, як її зарядили, так? 

– Ох. Розумничку… так, звісно так. Бачиш, я все розповіла, а тепер дай мені папку. 

Сеньйорита Фульміне елегантним жестом відкинула простирадло та неквапом почала вдягатись. – Ти ж не думав, що я не відкрию наручники? Давай ескізи. Звичайно, я  вірю, що там мене немає, але краще всі замальовки заберу з собою. Мало що… 

Детектив, відчувши як терпнуть руки, притулився до стінки. 

– Ти мене отруїла… 

– А то. Я ж думала, що буде пастка. Не переживай, через кілька годин отямишся, всім розповіси, ніякої крадіжки не було. Я ж не хочу, щоб війна почалась, правда-правда. Сподіваюсь, гроші вже до того часу перерахують куди слід.  

– Зараз… прийдуть… 

– Ніхто не прийде, пробач. Агенти вважали, що напиваються не по-справжньому, але, знаєш, вони дуже правдоподібно грали свої ролі. Думаю, вони зараз не менш правдоподібно сплять. Ну, милий, поклади револьвер, а то ще стрелиш. Ти ж не будеш стріляти в беззахисну дівчину? Правда не будеш? Ну хочеш, я ще поцілую тебе? 

Останнє, що запам’ятав детектив – це легенький вологий доторк до чола. 

«Ще побачимося» – долинуло вже із темряви. 

 

– Сідайте, сеньйори, – мсьє колонель Жерар Дюпре,  потер чоло. – Що мені з вами робити? І чому це все падає на мою лисину?  

Він з розпачем подивився на двох агентів та детектива. 

– Пане колонель, – пан з «Дефензиви» обхопив голову. – Ох, молю вас, тихіше. 

Сеньйор агент із «Servizio Informazioni Difeza» стогоном підтвердив свою згоду. 

– Рим та Париж воліють зробити вигляд, що нічого не сталось, – молодий детектив мав дещо кращий вигляд, ніж агенти розвідок. Можливо тому, що все-таки молодший, а, можливо, сеньйорита Фульміне використала різні трунки. – Може допоможемо їм у цьому? Ну… напишемо звіт, що мовляв, спільними зусиллями вдалось запобігти викраденню… ітд ітп.  

– А гроші? 

– А їх уже забрали? 

– Та ні, хитра дівка змусила перерахувати їх у благодійний фонд. 

– Благодійний? 

– Довга історія. Вона, як виявилось, сама його й заснувала. Потім перерахувала кудись всю касу. А ми її поповнили знову. 

– Мсьє колонель, хіба це наша проблема? Якщо підійти буквально: ми запобігли викраденню? Запобігли. Континентальний Пакт підписано? Підписано. А що аферистці вдалось уникнути покарання – так  ми не перші, хто її не впіймав. А як пояснити велику суму, яку уряди виділили на благодійність – писаки придумають. Символ миру, дружби, щось таке… 

Мсьє колонень зітхнув. 

– Так і буде, сідайте, пишіть. 

– Що писати? 

– Звіти пишіть. Такі, як мають бути. Про діяльність міжнародної розслідувальної групи, в яку ви відучора входите. Так, а ви, – він повернувся до детектива, – не забудьте детально описати цю панночку. Нарешті ми маємо свідка, якому можемо вірити. 

– Е… – детектив затнувся– Боюсь, я мало що зможу розповісти. Розумієте, її обличчя не дуже залишилось в пам’яті…  

– А що ж… – мсьє Жерар зазирнув у звіт, погортав його та хмикнув. – Зрозуміло. Трунок, напевне такий, що пам’ять відбиває. 

– Напевне, – погодився Олекса.