Макс Пшебильський, Ігор Сілівра

Іду на Ви

Гейзер донецького чорнозему здіймається, здається, аж до хмар. Ноги підкошуються, усупереч інстинкту змушую їх нести мене в свіжу воронку. Хоч якийсь прихисток.

Вогневий шквал йде далі, засвистіли кулі. Пересмикую затвор. Тікати вже пізно.

– Ей, там! Сложи оружиє!

Ага, чув уже таке. Стріляю на голос. Потім ще і ще. В ріжку останній патрон, якщо не помиляюся. Ну майже останній. Шансів на порятунок – нуль, добре хоч решта встигла відійти. А от мені цього разу не пощастило. Накладаю джгут, поки що вистачить. Скільки там залишилось куль?

– Гарантіруєм жизнь! Сдавайся!

Еге ж, життя. Плавали, знаємо. Ні, краще вже так. Кидаю гранату.

Знову засвистіли кулі, бахнула міна. Ет, викликати б вогонь на себе, хоч десяток «кабанчиків». Мрії, мрії… Чи ще хоч пару гранат…

Обережно визираю. Тремтить трава. Плазує хтось? Тисну гачок. Скрик. І черга у відповідь. Поцілив? Вбив, чи лише поранив? Хай йому! Це вам за пацанів!

Десь ліворуч, якщо не обманюють вуха, знову шурхотить трава. Веду стволом. Клацає автомат, здається – якось співчутливо навіть. Отакий він – вирок. Без судів і присяжних.

Відкладаю непотрібний вже автомат, дістаю пістолет, роблю ще кілька пострілів. Усе, решта – мені.

Господи, як же страшно! Руки тремтять, пальці не слухаються. Тихе клацання затвору здається громом, що розколює небо. Пістолет пече долоню, навіть крізь тактичну рукавичку, стягую її. Ну що ж, час прощатися. Вичавити з себе бодай слово, бодай думку здається неможливим. Образи рідних ніби вивітрилися з пам’яті й не йдуть на нечутний поклик.

А щоб його!

Розкриваю рота.. ні, не так. Притискаю дуло до підборіддя. Удар серця, другий, третій. Вдих-видих. Господи, яке ж тільки солодке просякнуте димом та порохом вранішнє повітря – ніколи не було таким смачнючим, густим, хоч на хліб масти.

Палець тисне гачок. Боляче, трясця, як же боляче! Здається, чую тріск проламаного черепа. Відкриваю очі.

Куля пробила… небо? Мою руку стискає інша рука. Я навіть не відчув, як пістолет прибрали від підборіддя. Дивлюся на незнайомця. Однострій наш, прикрите лице, очі під тактичними окулярами. Солдат притискає пальця туди, де ховаються під арафаткою вуста. Жестикулює: “Відходь”.

Нічого не розумію. Звідки він узявся? Наших тут немає, не може бути!

Він повторює жест. Киваю. Не знаю, чи випаде мені шанс подякувати йому. Скоріш за все ні. Кидаю погляд на нарукавний знак. Не мої крила під парашутом, а пікіруючий сокіл. Як колись у мене… Він простежує погляд, певно, помічає моє здивування. Врешті відпускає мою руку і легенько відштовхує. “Йди”, – наказують його пальці.

Він займає позицію. Праворуч та ліворуч, пригинаючись, перебігають ще чотири фігури. Одночасно з цим повітря починають шматувати черги. Крізь гуркіт пострілів чітко чується “Це наша земля!”. Ще бачу як рятівник стягує арафатку і всміхається блідими вустами. З-під окулярів під самісіньке підборіддя тягнеться шрам.

Я торопію. В це неможливо повірити! Я його впізнаю. Спогади зринають з пам’яті і постають перед очима. Коротке навчання, перші бої, відбір. І обіцянка, обіцянка, яку нам не судилось дотримати…

За фігурами я впізнаю інших хлопців. Балу, Локі, Кусто, Писака. І Паганіні. Згадується, що саме завдяки мені його так і нарекли.

Паганіні підморгує. А я потихеньку плазую назад, мені тут вже нема чого робити.

***

В лікарні мене провідав не старий, хоч і сивий чоловік з неуставним двозубом Святослава на береті. ССО не надто полюбляють офіційного вовка-характерника.

Говорили. Я обіцяв подумати.

Через день я втік з ліжка та одразу ж попрямував до пацанів. Треба зустрітись.

Вечоріє, йду по цвинтарю, згадую той серпень чотирнадцятого, коли, здавалось, вичистимо Україну від нечисті. Тоді теж був вечір, було багаття і була гітара. Я трохи грав і Андрій, тоді ще позивний Шрам, попросив навчити одній пісні. Я жартома відмахнувся, бовкнув: “Перед тобою на гітарі грати – що перед Паганіні на скрипці”. Хлопці почули – так і прилипло.

– Пам’ятаєте, пацани? – мовчу.

Зараз слова зайві, зараз зайві думки. Не зайві лише спогади. І самотня сльоза на щоці.

Запалюю п’ять лампадок, ставлю на могили. Наливаю склянки, накриваю хлібом. Розкурюю три цигарки, розкладаю кожному. Паганіні кладу електронну і ставлю невеличкий флакон із парильною сумішшю. Дайвер Кусто не палив взагалі. Це вам, друзі. В пластиковий стаканчик наливаю і собі та розкурюю власну цигарку. Горілка ллється у шлунок, та смаку не відчуваю. Затягуюся димом, що застрягає грудкою у горлі.

Усі вони тут. Я тоді всіх упізнав. «Клянемось прийти на допомогу… навіть крізь смерть!».

Писака сідає поруч, дивиться на горілку, кривиться.

– Таке кліше, друже. Міг бути оригінальнішим.

– Ти? А як же Паганіні?

– Він сказав, що я краще поясню. Знаєш, він не балакун. Та він чує, всі чують.

– Дякую вам, друзі…

– Ми виконали клятву. Тепер ти…

– Я?

– Паганіні так і знав, що ти не второпаєш. Голос, той що тобі пропонував здатись. Згадай… згадай де ти його чув.

«Гарантіруєм жизнь»… Точно! «Ми гарантіруєм вам свабодний виход па корідору. Ми вам нє врагі, проста такой пріказ…»

Так! Це ж той, що потім наказав розстрілювати колону!

Сволото, я тебе неодмінно знайду! Будь-що знайду, будь-де!

Чуєте, пацани? Хай я не зміг вас врятувати тоді, але зможу помститися зараз!

– Не помститись, – хитає головою Писака. – Просто зло має бути покаране.

Так, друже, просто зло має бути покаране… щоб більше не повторилось.

Кліпаю. Невже все здалося? ПТСР такий? А тоді, на полі бою? Яка, втім, різниця?

Над цвинтарем здіймається вітер, і мені здається, що вогники у лампадках похитуються схвально.

Час мені знову міняти шеврон.

Я йду з кладовища. Іду на ви.