Ігор Сілівра

Окремі випадки трагедії общин

– Егей, пане, відійдіть за червону лінію. Пане, відійдіть за червону лінію!

Манірний чоловік у чорному костюмі-трійці підійшов до самого краю платформи та зацікавлено зазирав у ходовий жолоб. Блискуча чорна поверхня ледве проглядала крізь туман. Віяло холодом.

– Пане, ви повинні відійти за червону лінію, – продовжував наполягати поліцейський. – Такі правила! Якщо ви не послухаєте, я буду змушений застосувати силу.

– Друже, – чоловік поправив котелок та повернувся до стража закону. – Потяг нікуди не їде, стоїть, тобто висить, непорушно, все обгороджене товстим склом. У чім проблема?

– Не дозволено, і все!

– Яка дурниця. Шановний страже закону, мені цікаво подивитись на оті круглі штуки, і моя цікавість нікому не шкодить. Я сенатор Нового Риму і зовсім не збираюсь чинити якоїсь шкоди. Проте, розуміючи вашу дилему, я міг би заохотити вас зайнятись, так би мовити, більш нагальними справами, – чоловік наче мимовільно погладив пальцями кишеню.

Він, як завжди, не очікував проблем і тим більше був здивований реакцією поліцейського.

– Ані руш! Відійти від платформи! На землю долілиць!

Немов з-під землі виринули два дужі хлопці в таких самих сіро-зелених одностроях, підхопили порушника попід руки та потягли із собою.

– Колоніал, – буркнув поліцейський. – Провінційний дурень. Роззява.

Звичним жестом він прибрав із форми якусь невидиму пилинку і покрокував уздовж перону.

Пізніше, витираючи спітніле чоло, чоловік із обуренням розповідав супутникові по купе.

– Уявляєте, мені впаяли штраф! Буцімто я намагався дати хабаря. Довелося платити, потяг не чекатиме. І податок на штраф заплатити. І навіть, уявляєте, пеню за терміновість, – сенатор зітхнув і додав уже тихіше. – І податок на пеню.

– Метрополія, що вдієш, – знизав плечима один із його супутників. – Бюрократія і порядок, тут так заведено. До речі, через ваше запізнення я був змушений придбати додаткове місце у вагоні. Тому прошу вас його оплатити. І пеню, пане. І, – чоловік не втримався від хихотіння, – податок на пеню. Тут так заведено. – Отже, – продовжив він, коли формальності закінчились, – перейдемо до офіційної частини. Як я вже встиг переконатись, ви – пан Луцій, сенатор і повноважний посол колонії Бета-альфа-сім, самоназва – Новий Рим-чотири. Гляньте, будь ласка, на мої документи та можете насолоджуватись краєвидами. У нас іще буде час поспілкуватись.

–То)ви пан Анатолій Савченко?

– Саме так, – чоловік усміхнувся та здійняв капелюха. – Торговий консультант еФ-А, тобто «Фабрікасьйон д’Армес»*. А наш супутник?

Третій чоловік підняв важкий погляд, проте не промовив ані слова і знову втупився у вікно.

Посередник засміявся.

– Напевне, він не в гуморі. Сподіваюсь, ми не заважатимемо йому дивитись у вікно та мовчати, а потім розійдемося своїми шляхами.

– Ні, ні, – Луцій замахав руками. – Нам доведеться мандрувати разом, дозвольте відрекомендувати: наш майбутній претор ала аера** пан Санчо Родрігез.

– Тоді вже сеньйор Санчо Родрігез, – усе-таки озвався незнайомець, – а краще без «сеньйор».

– А ви з якої колонії? – пожвавився майбутній претор.

Родрігез відповів тільки важким поглядом, потім демонстративно позіхнув та заплющив очі.

– Ну добре, бачу, сеньйор майбутній претор утомився. Оскільки у нас із сеньйорами довгий та міцний мир, то не зважатимемо на його погляди. До речі, сенаторе, визирніть у вікно. Ех, уперше можу насолодитись цим усім сповна.

– Рідко мандруєте цим маршрутом?

– Звісно! Навіть працівник мого рівня не може собі дозволити мандрувати цим потягом першим класом. Навіть якщо цей працівник працює в такій майже монополії як «еФ-А». Ваша колонія, вочевидь, не бідує.

– Не бідує, звісно. А чому «майже»? – перепитав сенатор.

– Монополії заборонені. Згідно закону. Визирніть у вікно, до речі. Зараз має бути досить цікаве видовище. Згори його до ладу не роздивишся.

Луцій зиркнув та аж підвівся.

– Що це?

– Поля, звичайна пшениця, кукурудза… ще щось там.

– Гм, – сенатор смикнув себе за кінчик носа. – Чомусь у нас в Новому Римі зернові не ростуть одразу візерунками.

– А ви дивились? – примружився посередник. – Часто ви споглядаєте свої поля з вікна потяга, що летить зі швидкість півтисячі кілометрів на годину? Може, річ у цьому?

– Е…

– Та я жартую, ніякого секрету тут немає, – знову розсміявся посередник. – Сорти пшениці чи кукурудзи висаджуються спеціальним чином, картинами. У вас в колонії так не заведено? Пам’ятаю, що зернові – основний експорт Нового Риму-чотири, чи не так?

– Не заведено, – погодився сенатор. Його таки зачепили дещо зневажливі інтонації, проте відповідати в тому ж тоні він не став. Натомість поцікавився іншим: – А який у цьому сенс?

– Точно не можу сказати, – знизав плечима консультант. – Підозрюю, що є окрема інструкція щодо використання землі та штрафи. Аграрії спонсоруються, окремі доплати за естетику. А втрати можна компенсувати закупівлями в колоніях.

– Зрозуміло. Теж варіант трагедії общин: дотації одні й ті самі, і за них треба боротись.

– Трагедії… що? – не зрозумів консультант.

– Давня історія. Як би пояснити… От уявіть собі невелике селище і пасовище біля нього. Поселяни щодня виганяють на випас корів. А кожен із них зацікавлений у підвищенні надоїв. Але в якоїсь миті – засуха, трави починає не вистачати, надої падають. Щоб цьому запобігти, селянин вирішує придбати другу корову. Проблема в тому, що таке саме рішення приймає і кожен сусід – у результаті пасовище знищене, і вся худоба йде на м’ясо. Узагальнено так називають протиріччя між особистим та суспільним благом.

– Та ви філософ, – усміхнувся консультант. – Гаразд, скоро на обрії з’явиться столиця. Пропоную скористатись перевагами першого класу та перевірити, наскільки якісні тут прохолоджувальні напої. Нам їхати кілька годин.

 

До Західного Портального Вузла потяг прибув уже під вечір, хоч півтори тисячі кілометрів на захід і подовжили день, проте сонце вже майже торкнулось обрію. Втім, на цей перон сонце зазирало не часто. Вдавши, що перешнуровує черевика, Луцій дещо затримався, озирнувся, швиденько відкрив дверцята бару та переклав усі напої до валізи. Ще раз озирнувшись та переконавшись, що нічого там не дзеленчить, він кинувся наздоганяти супутників.

Західний Портальний Вузол, мабуть, не надто поступався Центральному, тож був великий, гамірний і заплутаний. Десятки, якщо не сотні порталів у світи-колонії зусібіч обплутувала павутина рейок, стрілок, шляхопроводів та переходів. І це не рахуючи справді циклопічних споруд складів та безлічі скляних куполів готелів.

– Далі нам куди?

В такому натовпі Луцій хвилювався. Йому здавалося, що навіть якщо зібрати все населення його власного світу, то їх буде ненабагато більше, ніж людей довкола. Звичайно, він помилявся, але не надто сильно, максимум у два-три рази. В менший бік, звісно.

– Здається, туди, – пан Анатолій звірився з мапою та махнув праворуч. – Два переходи і на перехресті праворуч та вниз. Перший ешелон товару уже має бути там.

Луцієві побоювання не справдились – вони не заблукали в цьому натовпі і не загубили одне одного. І навіть вийшли туди, куди збиралися. Здається.

Всю вільну площу займала патлата молодь в яскравому лахмітті та з плакатами. Написи сенатор розгледіти не міг, проте, судячи з того, як вилаявся пан Анатолій, там не було нічого веселого. Далі, між натовпом та вагонами, виднілись сіро-зелені ряди поліції.

– Ні – війні! Ні – війні! – почав скандувати натовп.

– Ми не дозволимо торгівцям зброєю наживатись на наївних колоніалах!

– Ні торгівцям смертю!

– Розійдіться, негайно розійдіться! – ревів мегафон поліції.

Консультант смикнув попутників за рукави.

– Далі не йдемо. Ох, знову ці…

– Хто? – подав голос Родригез.

– Не важливо. Далі не йдемо.

– Що робитимемо? – поцікавився сенатор.

Родригез скривився та сплюнув просто на перон.

«Ні – війні!»

До подорожніх кинулась якась дівчина в окулярах із товстими лінзами.

– Ви знаєте, панове, ви знаєте, що там таке?

– Бомби, номінальна вага – три тони, тип боєприпасу – касетний, площа суцільного ураження – від десяти до ста гектарів, у залежності від умов, – раптом чітко та гучно відповів, наче відрапортував, Родрігез.

– Ви… ви з ними заодно! – зарепетувала дівчина. – Ви кляті лакузи корумпованих плутократів! Андрію! Андрію!!! Всі сюди, вони тут!!!

– Краще ходімо звідси, – пан Анатолій схопив попутників попід руки та потягнув за собою у якійсь двері. – Мабуть, вам варто повірити мені, що товар на місці. Ви підпишете акти?

– Гадаю, можна домовитись. Це ж тільки перша партія, чи не так?

 

Період порталу – півтори години. Об’єм – сфера діаметром півсотні метрів. Раз у півтори години внутрішній об’єм цієї сфери міняється місцями з об’ємом такої самісінької сфери. Здається, все просто: зайшов у одному місці, раз – і ти вже в іншому. Але якщо подивитись на це із точки зору суперкарго… ви ніколи не пробували розрахувати, яким чином найоптимальніше та найщільніше забити сферу різнокаліберними контейнерами? А стандартними залізничними вагонами? А нестандартними? А з пасажирами? І все це протягом півторагодинного інтервалу? Сорок хвилин на розвантаження, сорок хвилин на завантаження, десять – резерву.

Вагон гойднувся, проїхав кілька метрів і зупинився. Почулось якесь рипіння, вагон колихнуло, потім ще раз. Стрілка на годиннику увійшла в червону зону, і сенатор зажмурився: під час спрацьовування порталу його завжди нудило. Так і зараз: осоружний клубок піднявся стравоходом аж до горла, на язику з’явився неприємний присмак. І хоч лікарі в один голос твердили, що то все самонавіювання, сенатор точно знав, що це не так.

Вдарив гонг, млість відступила. Через кілька хвилин вагон колихнувся та рушив, ще через кілька хвилин із вікон піднялись металеві штори, відкриваючи незвичне, трішки зеленаве небо зі звичайнісінькими на вигляд хмарами. Пан Анатолій щось роздивляючись підвівся, і присвиснув.

– Ну, наче приїхали. Ох і дикі місця тут у вас, панове!

Обидва супутники теж визирнули у вікно. Вздовж перону стояв ряд чоловіків та жінок із нудними лицями та свіжо намальованим плакатом: «Раді вітати вас, наші рятівники!». Родрігез гидливо скривився та, попорпавшись у сумці, дістав круглі темні окуляри, демонстративно начепив їх на носа й відвернувся.

Вагон знову гойднуло, вочевидь, відчепили маневровий паровоз та причепили тягловий. Від гучного свистка заклало вуха, потяг, поволі набираючи швидкість, рушив.

 

Сенатор приймав відвідувачів. Важка розмова із трибуном південних провінцій закінчилась відкриванням сейфу та передачею певної суми з рук в руки. Сварка з лідером популярів закінчилась гриманням дверима. А тепер над столом нависав лідер оптиматів, сенатор Квірін Брут.

– Ти що собі дозволяєш? Луцію, ми разом працювали не один десяток років, але що ти собі зараз дозволяєш?

– І ти, Бруте? – втомлено відповів Луцій. – Сідай, поговоримо спокійно. Бо вже набридло.

– Дуже смішно, – буркнув Квірін. – Ха-ха. Давай інший стілець, а то я знаю, що цей хитрий. Тільки сядеш, як почуваєшся збентеженим та присоромленим. І розповідай про свої походеньки. Куди ти стільки грошей викинув? І де моя частина?

– Куди треба. Літаки вже прибули?

– Розвантажують. Ти жук, Луцію. Десять транспортів за ціною бомбардувальників. Чотири мільйони солідів, сенаторе! Скільки ж ти насправді заплатив за кожен? А екіпажі? Це ж розбишаки!

– І що? В нашому світі авіації немає взагалі, непотрібна вона була донедавна. Нам необхідні літаки, щоб доставити бомби та викинути куди слід. Яка різниця – доставить їх військовий бомбардувальник чи повітряна вантажівка?

Квірін почухав підборіддя.

– Ну добре, папери я підпишу. Після того, як отримаю свою частку.

– Нічого ти не отримаєш, Бруте. Я спустив усі гроші. І, до речі, простеж, щоби платня, яку отримає Санчо Родригез, відповідала тій, зазначеній.

– Ще чого! Де ти взагалі відшукав цього дурня? Він же не тямить, як робляться справи! Уявляєш, заявив, що звільнив усіх писарів та секретарів! А там знаєш чиї родичі? Та його порвуть! Слухай, Луцію, я розумію, чому ти наказав не чіпати того торгівця, як його… пана Анатолія. За ним корпорація еФ-А, він нам потрібен, а ми йому – ні. Я все розумію і сам простежу, щоби поставки бомб пройшли без перепон, коли треба – навіть доплачу зі скарбниці оптиматів. Але цей Родригез! Ти розумієш, що ніхто не терпітиме його на посаді претора ала аера?

– Доведеться, Бруте. Доведеться терпіти, і не кривись. Щоб ти знав, усі гроші, все, що вдалося заощадити на бомбардувальниках, пішло, щоб його відшукати та найняти.

Сенатор Брут присвиснув.

– Ну ти даєш… За ці гроші можна було купити генерала разом із генштабом! Сподіваюсь, він того вартий.

– І я сподіваюсь, Квіріне. Інакше ми через рік утратимо всі південні провінції, й популяри нас порвуть на наступному форумі. І, що найгірше, це буде найменша з наших проблем.

– Гаразд, – Квірін піднявся. – Я тебе підтримаю. Ти точно щось знаєш, якщо сам укладаєшся в усе це. Чув, навіть власні потяги зняв із маршрутів для цього проекту. Але тільки не кажи, що всі ті сотні тисяч солідів повністю пішли на твого Родригеза. Не повірю.

Сенатор Луцій зітхнув та пішов відчиняти сейф.

 

Десяток тримоторних «Буревісників» вишикувались на поспіхом збудованому летовищі, кілька підвод, запряжених волами, обережно підвозили до них великі зелені «ляльки». Претор лаявся. Лаявся майстерно, чотирма мовами, вибудовуючи цілий частокіл конструкцій, крізь які поставали сумні перспективи волів, літаків, Сенату та всієї колонії Новий Рим. Луцій терпляче дослухав чергову тираду і голосно кашлянув.

– Сенаторе, це ти? Ходімо, – претор рвучко розвернувся та попростував до складських приміщень.

Луцієві вже доповіли, що претор відмовився від розкішного готелю й облаштував собі житло просто на складі. Тепер сенатор мав можливість переконатись у правдивості цієї інформації. Претор наказав обгородити закуток складу, поставив там стіл, тапчан та шафу. Над столом висіла лампочка без абажура, обіч столу – два дерев’яні табурети.

– Сідай, сенаторе.

Луцій примостився, розуміючи, що йому доведеться переважно слухати. Натреноване око помітило напіврозгорнуту мапу південних провінцій, накреслені червоним та синім олівцями стрілки та безліч цифр довкола.

– Ну, сенаторе, як справи? До сезону дощів недалеко, так? А як замовлені мною польові летовища? Мовчиш, сенаторе? А як евакуація цивільних? Кажете, розіслали попередження? Кажете, будуть ховатись? Кажете, не всі хочуть покинути зону проведення операції? А ти знаєш, що буває, коли на людину впаде камінчик із гарної висоти? А тут не камінчики падатимуть, сенаторе! Знаєш, на яку глибину такий конус заглиблюється в землю? І як густо вони падатимуть? Мовчиш? Мовчи, я не закінчив! А ти бачив, чим здійснюється транспортування навчальних боєприпасів? Волами, сенаторе! Найновіші касетні боєприпаси ви везете волами! А ремонтна база? Це ж сміх! У вас усього десяток літаків, а їм доведеться робити по дюжині бойових вильотів на день! А боєприпаси?

– А що із бомбами? – дозволив собі відповісти Луцій.

– Ви термін придатності дивились?

– Нормальний термін придатності, – буркнув сенатор. – Якщо не впораємось до сезону дощів, то пізніше вони не пригодяться. Якщо ж упораємось, то закупимо ще.

– Здуріти! – претор потер чоло. – Ви всі тут хоч розумієте, в яку халепу ускочили? Потрібен цілий експедиційний корпус зі своєю матеріально-технічною базою та персоналом! Ось що вам слід було купувати.

– Це ви, сеньйоре Родрігез, чи як там вас насправді, не розумієте, – зітхнув сенатор. – Я думав про експедиційний корпус – та він загубив би справу ще надійніше, ніж ми. Пробачте, я підрядив вас на неможливе, проте хто ще це розуміє? І, до речі, я знаю, що ви із закритого світу й маєте реальний досвід планування подібних операцій. Тому й зробив ставку саме на вас, а не на лялькові армії країн Метрополії – ті вже давно розучились проводити якійсь операції, крім парадних.

– Але ж…

– Тепер ви помовчіть! – у голосі сенатора прорізалися владні нотки. – Слухайте далі. Можливо, – тільки можливо, та все ж я допускаю таку думку, – що приватні армії корпорацій могли б узятися за це завдання. І навіть упоратись. Зауважу, що зазвичай корпорації проводять свої поліцейські місії без килимового бомбардування, проте вони практичні, раціональні та вміють розраховувати сили. Але я люблю свій світ, а не тільки гроші, преторе. І хоч ці ліки таки кращі від хвороби, та я не хочу віддавати Новий Рим на поталу корпораціям. Залишились ви. І свою нагороду ви отримаєте сповна. До речі, я знову пришлю вам людину, яка буде вирішувати проблеми та домовлятись замість вас. Не женіть її.

Родригез зітхнув.

– Ви, як політик, сенаторе, розумієте, що доведеться бомбардувати регіони з неевакуйованими цивільними? Бо ви вже не встигнете їх вивезти?

– Розумію.

– Ви підрахували, скільки потрібно боєприпасів, щоб накрити сотні квадратних кілометрів із необхідною вам щільністю?

– Е… – сенатор задумався. – Маєте підстави вважати, що цифри відрізнятимуться від тих, що надав пан Анатолій?

– Не думаю, але накиньте відсотків десять. На всяк випадок.

– Добре. Що ще?

– Ще десять літаків, інакше не встигнемо. І готуйтесь, що втратимо третину. Якщо не більше.

Сенатор аж підскочив.

– Але ж протидії не буде! А це ще два мільйони солідів, навіть якщо брати за собівартістю! А як для нас – то три! А з іншими запитами – всі п’ять!

– А механізми мають тенденцію спрацьовуватись. Я певен, що вже через місяць доведеться розбирати одні літаки, щоби лагодити інші. І ще одну пересувну майстерню. І ще двадцять екіпажів. Тоді повинні впоратись.

Сенатор щось черкнув у нотатнику.

– Все буде, преторе. Готуйтесь до перебазування на південь. І, до речі, справді, переселіться до готелю, його власник уже висловив мені вдячність, буде шкода повертати гроші.

Наступного дня на внутрішній нараді партії оптиматів та, трохи пізніше, на засіданні уряду Нового Риму сенатор Луцій вимагав додаткового фінансування в розмірі семи мільйонів солідів для закупівлі додаткових літаків.

І, врешті, його отримав.

 

Потяг зупинився.

– Дивно якось: їхати з ешелоном бомб, – незважаючи на серйозність фрази, не було помітно, щоб сенатор особливо хвилювався.

– Страшно? – зіронізував пан Анатолій.

– Та ні, просто дивно. Новий Рим міняється, і я розумію, що везу ці зміни просто цим потягом.

Консультант трохи вимушено розсміявся.

– Знаєте, не переймайтеся. Звичайно, в кожній моїй лялечці досить вибухівки, проте навіть якщо якась із них здетонує – нічого серйозного нам не загрожує. А за останні десять років випадків спонтанної детонації не було.

– А якщо аварія?

– Навіть тоді. Розумієте, насправді там досить складна конструкція. Враховуючи специфіку цього пристрою, ми відмовились від традиційного способу відстрілу касет. Саджанці, знаєте, насправді досить тендітні, якщо їх розкидати вибухом, буде надто багато браку. Навіть якщо раптом якась із бомб стане на бойовий звід і почне відстрілювати касети – то це буде більше схоже на феєрверк: конуси зі спеціального матеріалу дозволяють проникати кожному відстріляному елементові на достатню глибину. Також вони містять досить поживних речовин, щоби підживити молоде деревце. А потім просто розкладуться без сліду. Та й саджанці не зовсім звичайні, вони ростимуть набагато швидше, ніж ви собі можете уявити. Вже через кілька років там буде справжнісінький ліс***.

Сенатор недовірливо скривився.

– Феєрверк, кажете? Навіть феєрверк може вбити.

– Може, – погодився пан Анатолій. – Наша лялечка теж. Конус повинен увійти в землю, як прикладе по макітрі – мало не видасться. Проте це не причина жахатись феєрверків. Не переймайтеся, досить дотримуватись правил безпеки, і все буде добре. Що ми й робимо. До речі, мушу подякувати за вашого помічника. Якби не він, я не певен, що вдалось би реалізувати бодай половину від зробленого.

– Не підмажеш – не поїдеш, – пояснив сенатор.

– Чому стоїмо?

– Не знаю. Може, пропускаємо когось. Там ще довго не буде відстійників, тому поки не проїде потяг, ми нікуди не рушимо.

– Як не рушимо? Нас же мали всі пропускати.

– Пообіцяли пропускати, а зовсім не мали, – зауважив сенатор. – На той час шлях був вільний. А потім хтось домовився, якщо ви розумієте, про що я, що йому треба хутчіше. А ми хіба поспішаємо?

Консультант мало за голову не схопився.

– Та ні, але ж так жити не можна! Повинно бути якесь покарання за порушення закону, мусять бути методи впливу… Не можна ось так просто тицьнути пачку купюр і пропхатись поперед потягу з боєприпасами!

– Пане Анатолію, – сенатор Луцій піднявся з дивану та відчинив бар. – Дорога в нас далека, випийте, заспокойтесь, а я вам дещо поясню. Просто щоб ви розуміли специфіку місця, де вам доведеться ще довго працювати.

– Довго?

– Побачимо, – ухилився від відповіді сенатор. – Отже, держава. Насправді донедавна держава в нас була своєрідним… як це… культом карго, привезеним разом зі звичками поселенців. Це в їхніх звичках, звички вилились у закони. А закони довго ухвалюються, але ще довше виконуються після того, як їхній зміст остаточно втрачено. Теж культ карго… Знаєте, я навчався в одному з найкращих університетів Метрополії, і, мабуть, не дарма. Та найбільше вразив отой випадок, коли білі люди припливли на острови, побудували бази, роздавали тубільцям подарунки… карго, як вони називали… а потім відпливли. І тубільці вирішили, що слід повторити магію білих людей, «приманити» богів, щоби ті прислали карго. І почали будувати бази і техніку з бамбуку та ліан. Бамбук – це таке дерево, еге ж? А ліани, мабуть, різновид мотузок.

– Ліани – це рослини, але суть ви вловили вірно, – консультант вирішив скористатися запрошенням, налив собі келих вина і тепер із задоволенням його пригубив.

– Так і ми, шановний пане. Насправді держава Новому Римові не потрібна, це саме культ карго, на дев’ять десятих – сліпе слідування звичкам предків та їхній ментальності. До останнього часу, – уточнив сенатор після хвилі мовчання. – Метрополії потрібні продукти. Зерно. Багато-багато зерна. Нехай дешево, майже задарма, але якщо розорювати без міри землю, випалювати ліси, виснажувати оранку… а ще використовувати належні сорти пшениці – то можна збирати величезні врожаї. Ви бачили наші комбайни? Та в них розмах молотильні – чи не двадцять метрів! І забудьте про втрати – головне об’єм! А через кілька років виснажене поле можна покинути та перейти на нове. І так далі, далі… більше зерна! Ви сміялись із волів, та ви ще не бачили наших вантажівок.

– Хочете сказати, що все інше…

– Що інше, пане Анатолію? Крім безмежних полів та ферм, у нас ще є залізниці, щоб возити зерно. Кілька майстерень для ремонту техніки. Тваринництво. І все. Решту ми закуповуємо. То навіщо нам держава? Але ж ні, треба, щоб усе було, як у людей. Метрополія купує в нас зерно за безцінь, але багато, багато зерна, пане Анатолію. Насправді ми багаті, ми досить багаті, щоб утримувати сенат, когось обирати і за щось сперечатись. І навіть, щоб писати закони. Але виконувати їх? Не смішіть мене, навіщо? Всі й так розуміють свій інтерес. А хто не розуміє… тому треба допомогти. От і все.

Пан Анатолій дещо розгубився.

– Чекайте, але ж як без законів? Не можна без законів!

– А чому, власне, не можна? Є природні закони, які потрібні всім. Вони й виконуються. А решта… донедавна решта саме й було отим культом карго.

– А корупція? Оті ваші «домовленості»? – останнє слово консультант виділив голосом так, що не залишилося сумнівів щодо його справжнього значення.

– А що, корупція? Корупція – це не стільки функція системи, скільки народу. Вона виникає тоді, коли плебсові цікавіше те, що обіцяють чиновники, ніж те, що вони роблять. Коли замість того, щоб поміняти правила для всіх, кожен хоче відшукати прогалину тільки для себе. Пригадуєте нашу розмову про трагедію общин? То це вона в чистому вигляді. Коли кожна людина, стикаючись із недолугістю закону, починає думати не про те, як змінити його, а про те, як знайти шпарину персонально для себе. Повернемось до нашої аналогії: поки пасовище безмежне – збільшення поголів’я худоби приносить користь. Так і ми – кожен дбав про себе, і всі були цим задоволені. Сенат сидів на фінансових потоках, оптимати контролювали імпорт, популяри обіцяли збільшити експорт, і всі були задоволені обіцянками та гарними словами. А потім… Іронія, правда? Ми отримали трагедію общин у щонайбуквальнішому розумінні. Ми розорали цілину, випалили ліси… більше полів, більше пшениці, більше грошей! Населення росте. Землі вистачить на всіх! Пилові бурі – дрібниці!

Сенатор схопився і почав розмахувати руками, наче виступаючи перед натовпом.

– Більше техніки! Кращі сорти! Рекреація землі – дорого! Сівозміна – дурна вигадка! Землі вистачить на всіх! Уперед, на цілину! Земля щедра, земля загоїть рани! І земля таки щедра, нас мало, а планета велетенська. Можна було б ще довго розповзатись, можна було б закривати очі на пилові бурі, але пустеля… Спершу вона поглине південні провінції, потім поповзе на північ. А відступати нам нема куди – можна розорювати нові поля, але неможливо перенести портали. І домовитись уже нема з ким. Природі не тицьнеш пачку купюр! Будь-яка трагедія общин – це системний виклик. Пора об’єднуватись, пора міняти систему.

– І як?

– Просто, насправді це просто. У випадку общинного поля – розділити його на приватні наділи. В нашому випадку – розділити спільну відповідальність, привести формальні закони у відповідність до фактичних неформальних домовленостей. І від цього відштовхуватись у реформах. Урешті-решт виконувати закон має бути простіше, ніж обходити його. І страждати від порушення закону має саме порушник, а не всі решта.

Консультант із цікавістю подивився на сенатора.

– І писати закони будете саме ви. Всі будуть рівні, а ви – рівніші від інших.

– Можливо. Але спершу треба зупинити пустелю.

За вікном почулось наростаюче гудіння. Сенатор відхилив гардину і подивився на літаки, що ключем летіли на південь.

Туди, де після сезону дощів зашумить новий ліс.

 

 

* Fabrication d’armes (фр.) – виробництво зброї.

** Ala aera (від лат.) – «загін кавалерії» та «повітря»; повітряна кавалерія.

*** Описана технологія – не вигадка автора. Ця ідея виникла в штаті Масачусетс, коли уряд США зобов’язав усі компанії-власники електростанцій із викидами вуглекислого газу посадити ліси для зменшення вуглецевого сліду. Для цього планується використовувати старі бомбардувальники С-130; їх використання удвічі дешевше від ручного насаджування, один бомбардувальник може висіяти 125 тис саджанців за виліт і близько мільйона за день.