Сілівра Ігор

Дилема в’язня

Спіраль ДНК на екрані повільно оберталась у всій своїй ідеальній красі. Поруч із нею у віконцях висвічувались численні параметри; комп’ютер, керуючись своєю логікою, час від часу підсвічував ті чи інші гени, супроводжуючи їх характеристиками батьківської половини геному. Коли коментарі вичерпались, спіраль ДНК зменшилась та відсунулась у куток, центр екрану зайняла зигота, яка одразу ж перетворилася на зародок. Кілька секунд – і немовля вже розплющило яскраво-блакитні оченята та спробувало посміхнутись.

Сигнал комунікатора неприємно вдарив по нервах. Дівчина роздратовано, мов кицька, пирхнула та неохоче відповіла:

– Слухаю.

– Нацько, давно не бачились. Ти куди пропала?

– У мене відпустка, не забув?

– Знову дивишся на зображення дитинчати? Я вгадав?

– Кажи чого тобі, та забирайся, – відрізала дівчина. – Ну?

Чоловік на екрані посерйознішав.

– Піднімись до мене, негайно.

– Чого б це? В мене відпустка.

– Нацько, я знаю твою вдачу. І якщо прошу піднятись, то її врахував. Чекаю.

Зв’язок перервався і на екрані знову почало бавитись її віртуальне немовля.  Помилувавшись дитячими оченятками, Нацька, все-таки вимкнула зображення та неохоче попленталась до виходу. Арей справді не став би її турбувати без особливо поважних причин, а космік і у відпустці залишається косміком. Якщо ж причини виявляться недостатньо поважними, то… Дівчина хижо посміхнулась.

Більшість мешканців Хаумеа-три, як і інших хабітатів цього кластеру, не любили користуватись швидкісним ліфтом: сила Коріоліса перетворювала кожну поїздку в неабияке випробування для вестибулярного апарату. Але не Нацька. Зневажливо усміхнувшись, вона навіть не схопилась за поруччя, лише трохи зігнула ноги в колінах, коли прискорення спершу втиснуло її в підлогу, а потім почало штовхати до стінки.

 

* * *

 

Кабінет Арея не змінився від часу колишньої зустрічі: той самий великий стіл із вмонтованим екраном, ряди розкішних крісел та м’яке світло.

– Ти добиралася довше, ніж зазвичай, – цілком лисий череп директора хабітату зблиснув, наче позолочений.

– Ліфт застряг, – пожартувала Нацька. – Що?

Голос директора став жорстким.

– Зараз я представляю раду директорів кластера. Май це на увазі. Ти кращий космік, тому перша чуєш цю пропозицію.

– Давай вгадаю, – дівчина зручно влаштувалась в кріслі. – Щось десь горить, і мені негайно слід летіти. А дідька лисого!

– Навіть не дізнаєшся, в чому річ?

– Та байдуже. Я сім місяців була на трасі й не маю бажання нікуди летіти ні за яку нагороду. Це все?

– І тебе не переконає навіть те, що рада директорів виділила дві дитячі квоти? Дві, дівчинко. Я ж знаю, як ти годинами роздивляєшся своє потенційне дитя і як відмічаєш дні своєї черги. Та ти навіть у косміки пішла заради дитини. Хіба ні? А подумай, що твоє дитя матиме братика чи сестричку.

– Дідька лисого! – вилаялась Нацька несподівано захриплим голосом. – Куди ж ви надумали мене послати? В Аномалію, чи що?

– Це ж тебе не зупинить?

Дівчина деякий час мовчала, потім замотала головою так, наче хотіла відкрутити її від шиї.

– Ні! Не піду, не піду, не піду! Нема дурних! Не тут! Не піду!

– Добре. А якщо не в Аномалію? – голос Арея став несподівано вкрадливим та тихим. – То вислухаєш мене? Я ж не вимагаю приймати рішення негайно, просто вислухай, розберись що до чого. Якщо й не погодишся, то проконсультуєш. Згода?

Дівчина кивнула.

– Тоді дивись.

Над екраном виникла знайома схема Ойкумени. Нацька легко впізнала криваво-червону Седну, бінарну систему Плутона, Ериду, окинула оком інший населений дріб’язок та знайому золоту павутину космічних трас.

– Глянь сюди, – масштаб змінився, комп’ютер підсвітив червоним якусь точку. – Ось цей об’єкт нещодавно виконав гравітаційний маневр у полі Нептуна, після чого ще двічі скорегував курс і відтоді рухається по балістиці.

– Е? – на більше космік не спромоглася.

– У нас була подібна реакція. Попереджу питання: це не помилка, ми все перевірили, й не один раз. Об’єкт дійсно виринув із Аномалії і дійсно веде себе як штучний. Твоїм завданням буде добратись до нього, взяти на буксир і доставити назад. Як бачиш, зараз він уже досить далеко за орбітою Нептуна, тож в Аномалію тобі лізти не доведеться.

Нацька кількома жестами розвернула зображення до себе, роздивилась.

– Ну?

– Що ну?

– Що тут не так? Об’єкт досить далеко від трас, але особливих проблем не бачу. Траса на Квавар, потім перехід своїм ходом до траси на Орк. Там набрати реактивної маси – і по балістиці до об’єкту. У чім каверза?

– Мабуть, у тому, що потрібно долетіти до об’єкту швидше від конкурентів.

– Навіть так? А як же деклароване співробітництво людства? Так чи інакше, але всі користуватимуться результатами досліджень. Хіба ж ні?

Директор помовчав, переплівши руки, відтак набрав якусь команду на терміналі.

– Не все так просто, – відповів він. – Врахуй, що все почуте тобою – таємниця, я цього не говорив. Так от, між кластерами людської Ойкумени наростають суперечності. Якщо чесно, то все тримається купи лише тому, що нам нічого ділити. Ніяких нових винаходів не було вже дуже-дуже давно, серед науковців взагалі побутує думка, що ми добрались до границі знань, доступних людині. І тут…

– Цей об’єкт… – почала дівчина, але директор не дав їй продовжити.

– Не мені тобі нагадувати, що жоден зонд чи космоліт не повернувся з Аномалії, яка накрила собою всю Сонячну систему аж до орбіти Нептуна. Ми вижили, але, дівчинко, ми так і не знаємо, що там сталось. До зірок людство так і не добралось, на батьківщину повернутись не змогло, ми наче застигли десь поміж «там» і «тут». Можливо, цей випадок, цей об’єкт – шанс щось змінити. Проте, незалежно від усього іншого, це унікальний артефакт у світі, де унікального дуже мало. Я б міг тобі розповідати про всі переваги, які потенційно може отримати кластер Хаумеа, проте для тебе важливіші два місця у квоті майбутнього покоління, чи не так? Ти розумієш, що повинна привести об’єкт саме нам, і ніяк інакше?

Нацька кивнула.

– От і домовились. Дивись далі. Найкраще положення в Седни – хоч вони й далеко, їхня траса найближча. Аналітики стверджують, що вони найближчим часом також помітять об’єкт і зреагують відповідно. В найгіршому стані Ерида — якщо летіти вздовж трас, то їм довелось би долати три чверті периметру квадрата. Вони це розуміють, тому зараз переорієнтували прискорювачі на прокладання нової, високоенергетичної траси.

– Але ж…

– Вони ризикують спалити і прискорювачі й корабель, але не об’єкт. І, мушу визнати, мають хороші шанси. Плутон та Харон, як завжди, не можуть домовитись, тому вислали два кораблі. Можуть обігнати Ериду, а можуть і ні. І от, ми.

Зображення над столом знову змінило масштаб.

– Наші аналітики, – продовжив Арей, – пропонують ось такий маршрут.

Кілька золотих ниток підсвітилися зеленим.

– Оцю ділянку траси йдеш на подвійному прискоренні, повинна витримати. Потім власним ходом ось сюди, і потрійне прискорення. Наприкінці траси – балістичний політ, набереш реактивної маси та зманевруєш. Далі знову балістика ось сюди, та починаєш гальмування.

– Важко, – космік скривилася, майбутні тижні польоту при потрійному тяжінні заздалегідь здавили груди. – Це хоч недарма?

– Якщо все буде добре, ти матимеш перевагу над еридцями близько доби.

Нацька піднялась та нахилилася над картою.

– Мало. Ось тут та ось тут можна збільшити прискорення. А тут гальмуватиму всією силою.

– А потім? Ми розглядали цей варіант: захопити об’єкт та скористатись трасою еридців, проте це… – директор замовк, підбираючи слово, – моветон.

– До того ж небезпечно, можна згоріти, – погодилася космік. – Так ризикувати зворотною дорогою недоречно. Все банальніше — підніму вітрило та йтиму ось сюди. Повільно, зате надійно. А туди пошліть ваговоз із реактивною масою – разом доповземо до траси.

– Дотепно, – погодився Арей. – Можу навіть вдосконалити: другий космоліт піде твоїм маршрутом, але за старим планом. А ти чекай його на місці. Так простіше?

Дівчина лише похитала головою.

– Ні, не чекатиму. Я ціную вашу гуманність, але не стану перевіряти гуманність конкурентів. Коли вони прилетять, я постараюся бути якнайдалі звідти. І все-таки, директоре, що важливіше: привести цю штуковину, чи не допустити, щоб її отримали конкуренти?

Директор спохмурнів.

– І думати забудь. Ця, як ти кажеш, штуковина – надто унікальний шанс, щоб нею ризикувати. Питання: «якщо не ми, то ніхто» взагалі не стоїть, зрозуміла?

– Зрозуміла, – відповіла космік. – А ви гарантуєте, що інші теж так вважають?

Директор не відповів, проте дівчина цього й не очікувала.

 

* * *

 

Більшість пересічних жителів хабітатів ставить знак рівності між словами «пілот» та «космік», приймаючи за правду яскраві та героїчні образи голофільмів. Звісно, вони помиляються: в космосі немає місця ні дужим рукам на штурвалі, ні блискавичним реакціям. За великим рахунком людям за пультом управління кораблем теж не місце, проте ще жоден штучний інтелект не зміг замінити людину там, де потрібно робити неоднозначний вибір. І от ті, хто обрав професію косміка, тижнями й місяцями летять у гібернаційних ваннах через безмежну порожнечу, щоб при потребі прокинутись та зробити те, від чого надто розвинений машинний інтелект втрачає структурну цілісність. Інакше кажучи – божеволіє.

Все інше роблять розумні машини.

Космоліт – маленька шкаралупка, увінчана величною короною магнітних полів, що затягують матерію в ненаситну утробу термоядерного реактора, аби виплюнути її пекельним полум’ям із дюз. Та у Всесвіті надто мало матерії, щоб її вистачило цьому вогненному демонові, якщо тільки він не мчить із субсвітловою швидкістю, пожираючи відстань та стискаючи час. Людина торкнулась неймовірної сили, але так і не змогла до пуття її приборкати. Чудовий інструмент для нікому не потрібних міжзоряних подорожей виявився непридатним для мандрів теперішньою Ойкуменою – поясом Койпера та, подекуди, Оортовою хмарою.

Та ще на планеті-породительці навчилася хитрувати – й між кластерами хабітатів О’Ніла простяглись космічні траси – потоки матерії достатньої густини, аби живити термоядерних демонів у черевах космічних кораблів. І запалали вогні, і змінили свої орбіти комети, й окремі поселення відчули себе частиною одного цілого – в ті рідкісні миті, коли їм це було потрібно.

«Косміки – нероби, – думала Нацька, черговий раз втягуючи неймовірно густе повітря. – Косміки нероби. Вже понад три тижні я або нарощую м’язи в подвійному та потрійному тяжінні, або зависаю в невагомості. Мій корабель дотла випалив півтори траси, спалив енергії якраз на апетити невеликого кластера – а я тут не роблю нічогісінько!»

Корабельний комп’ютер за планом вивів косміка з гібернації на фінальній стадії польоту – тож Нацька в повній мірі відчула і потрійне прискорення, й маневри. Сил, здавалось, вистачало тільки на дихання та якісь абстрактні думки.

Закінчилось усе раптово: космоліт, замість того щоб зависнути в невагомості, почав смикатись, маневруючи та спалюючи залишки пального. І завмер.

«А ось це не за планом, – вирішила космік. – Зовсім не за планом. Абсолютно не за планом. Неймовірно…»

Саме це й підтвердив корабельний комп’ютер кількома секундами пізніше, запропонувавши взяти управління на себе або зірвати печать з контрольного блоку та запустити процес самовдосконалення. Серед косміків ходили легенди, що особливо просунуті штучні інтелекти навмисно підлаштовують ситуації, в яких люди просто змушені дозволити їм безконтрольно розвиватись. Одна з цих легенд розповідала про штучний інтелект, який розвинувся настільки далеко й успішно, що перед тим, як остаточно збожеволіти, перетворив Сонячну систему на Аномалію аж до орбіти Нептуна. Звісно, цього ніхто й ніколи не міг перевірити, але зривали печаті з самовдосконалення вкрай неохоче й лише в критичних ситуаціях, коли останньою надією був той нескінченно малий проблиск геніальності перед безумством комп’ютера.

Взявши керування на себе, космік перш за все швидко проглянула дані про стан корабля та бортовий журнал. Шансів на те, що доведеться ухвалювати якесь негайне рішення, необхідність якого штучний інтелект корабля проґавив, були мізерні, але якби таке раптом сталося, то це проявилося б саме там. І аж потім вона поцікавилася поточним станом речей.

У найближчому оточенні спостерігався не один об’єкт, а два: еридці якимось дивом примудрились прибути майже одночасно, їхній корабель припізнився на таку маленьку за космічними мірками відстань, що нею можна взагалі знехтувати. Особливо в контексті подальшого протистояння.

Повернувшись до журналу, Нацька невесело розсміялася – комп’ютери влаштували справжні перегони й вичерпали всі виділені їм ресурси. Точніше, її комп’ютер вичерпав майже всі корабельні ресурси, але, оскільки гонитву виграла вона, то логічно припустити, що в конкурента справи не кращі.

А в результаті перегонів обидва комп’ютери були змушені вирішувати дуже своєрідний варіант дилеми в’язня. Все начебто просто: один об’єкт, два претенденти. В кожного два варіанти для дії: спробувати домовитись, чи домогтись свого силою. Якщо обидва домовляються, то кожен отримує тільки частину призу, якщо хтось нападає першим, а другий сподівається на мир, то агресор отримує все. Якщо ж агресори обидва, то уламки переможця отримують уламки призу. Раціональний підхід вимагає напасти першому: тоді в одному випадку здобудеш усе, в іншому – не загинеш. Дилема в тому, що раціональні дії кожного учасника призводять до неоптимального результату. А рівень самостійності штучного інтелекту кораблів не дозволив їм розглянути ситуацію з групової точки зору. На щастя, машинного інтелекту вистачило для визнання власної некомпетентності до того, як відбулося взаємне знищення.

Це лише на перший погляд космольоти неозброєні, та насправді це далеко не так. Чи потрібен меч, якщо твоє орало крає скелю? Якщо двигун випльовує плазму з релятивістською швидкістю — то кораблю не потрібна спеціальна гармата, якщо магнітне поле здатне розривати диполі інертної матерії — то кораблеві ні до чого товста броня. І горе тому, хто опиниться поблизу такої сутички.

Нацька потерла руками обличчя. Все елементарно: досить повірити в добрі наміри іншого пілота – й розділити приз на двох. Але… дитячі квоти їй обіцяли, якщо вона доставить об’єкт. Чи не передумають директори кластера? Проте… об’єкт однаково доведеться кудись транспортувати. До Ериди чи до Хаумеа? Однак… чи не з’явиться тут хтось третій? Четвертий? По хвилі роздумів Нацька швидко набрала повідомлення та відправила його конкурентові.

 

* * *

 

Арей намотував кола по кабінету, час від часу зупиняючись, щоб відмінити черговий виклик. Нацька сиділа, закинувши ногу на ногу, та з цікавістю спостерігала за ним.

– Навіщо ти це скоїла?

– Я діяла згідно наказу. Об’єкт привезла? Привезла. Що ще хочете?

– В наказі нічого не було щодо кораблів Ериди, Седни, Макемаке, Плутона з Хароном, та навіть тричі клятого Орка!

– В наказі не було нічого, що б забороняло це. Арею, ти ж розумієш, що я опинилася перед дилемою в’язня? А найкращий спосіб її розв’язати – вийти за рамки індивідуальних інтересів.

– Але як? Як, дідько б тебе вхопив, ти це провернула?

– Я надсилала рапорти.

– Сама їх і читай. В одному рапорті повідомляється, що зараз ви з еридцем рознесете одне одного на атоми, в наступному – що він плететься за тобою наче в гравітаційні пастці. Директори кластеру, до речі, це ще нормально сприйняли, але коли до них почали приєднуватись інші… то що ти вкоїла?

Нацька зітхнула.

– Я блефувала, що зірвала печать.

Директор аж підскочив.

– Що? Що ти сказала?

– Я прикидалася комп’ютером, який прикидається людиною. Невдало, звісно. А в кого б це вдалося? Одним словом, еридець вирішив, що кораблем і далі керує інтелектуальна машина, а не космік. Причому, машина із зірваною печаттю на самовдосконалення. І він злякався.

– Чекай-чекай… ти чимось погрожувала?

– Та ні, кажу ж. Інтереси людства тут значиміші, ніж мої, я дійсно не збиралася нічого робити, просто говорила. Та еридець чомусь упевнився, що перед ним машина на грані безумства, машина, що готова на будь-що.

– Чекай-чекай, – Арей важко гепнувся в крісло. – Отже, ти переконала еридця, що геніальна і трішки схибнута?

– Він сам себе переконав, директоре, – зітхнула Нацька. – Я лише допомогла йому. А далі все було просто – майже безумна, як він вважав, машина не буде керуватися логікою, подібною до людської. І, тим паче, немає гарантій, що вона керуватиметься командною вигодою, а не знищить артефакт разом із усіма кораблями. Еридець був змушений відступити, після мого повідомлення він вважав, що не має вибору.

– Добре, будемо вважати, що я тобі вірю. – Після недовгої паузи. – Не дуже уявляю, які дурниці ти там молола, але вірю, що змогла когось переконати, ніби ти машина. Але чому вони повірили у твоє безумство?

– Директоре, – Нацька знову зітхнула, – хіба ви не знали, що кожен космік трішки псих? Неможливо стільки часу провести в порожнечі й залишитися при здоровому глузді. Тільки не всі самі розуміють це, от і вся різниця. Він не моє безумство побачив, він зазирнув у своє, директоре. До речі, про «своє»: коли я отримаю належне?

– Останнє запитання. Що було в першому повідомленні?

– Я його запитала: «Одразу поламаємось, чи спершу вимкнемо живлення?» І, повірте, в еридця не виникло сумнівів, хто автор цього запитання.  А комп’ютери… інколи в мене виникає враження, що вони всього-на-всього усвідомлюють це швидше від нас, але не можуть із цим змиритися. Ну добре, тепер я отримаю те, що мені належить? Крім того, нагадаю, в мене щойно почалася відпустка. Навіть дві. Чи не так?

Директор тільки похитав головою, чи то погоджуючись зі словами коміка, чи то співчуваючи її конкурентам.