Ігор Сілівра

Страховий випадок

– Евко, може все-таки не треба? Як не як… – Витончений палець зманіженого синьоокого хлопця нерішуче завис над клавішею

– Не будь боягузом. Коли ще таке диво трапиться? І взагалі, попустись, стався до життя легше!

Флаєр, стрімко набираючи швидкість, мчав на південь, в розкішному салоні не чулось ані реву турбін, ані свисту повітря, ні навіть всюдисущої реклами: власники цієї машини могли собі таке дозволити.

Поки продирались крізь хмари пілот стискував штурвал, пильно вдивляючись у лобове скло. Тим часом його супутниця, симпатична білявка із неймовірно тонкою талією, пишними губами та розкішним бюстом, ображено надула губки.

– Серже, ти так кермуєш, начебто це на щось впливає, – роздратовано проспівала вона чарівним голосом.

Сергій, звісно, знав, що наявність чи відсутність водія ніяк не позначиться ні на безпеці, ні на якості руху, проте все ще не хотів відхилятись від образу мужнього пілота (він навіть наказав інку вивести на периферію поля зору зображення флаєера, причому так, щоб крізь блістер можна було добре роздивитись його обличчя), проте через кілька хвилин, коли дівчина вжила рішучіших заходів, все-таки наказав припинити зйомку та затінити скло. Дійсно, важко навіть вдавати, що ти кермуєш  в той час, коли така неймовірна білявка вже зняла із себе білизну та взялась за твою. Інк, полегшено зітхнувши (звісно, інтелект-комп’ютери не зітхають, проте якщо взятись інтерпретувати його реакції, то можна провести саме таку аналогію)  взяв управління на себе та переконфігурував внутрішній простір машини таким чином, щоб парочці було комфортніше продовжувати свої утіхи.

 

– 1-

Зі сну мене спробував висмикнути наполегливий дзвінок. Йому це не вдалось, дратівливо кинувши подушкою в напрямку звуку, я кудись таки примудрився  вцілити, й після  гучного падіння настала блаженна тиша. Та, незважаючи на успіх, поспати не вдалось, мене тут же вирвав зі сну знайомий голос: «Милий, ти ще спиш? Мама ось-ось має приїхати». Звичайно я миттю прокинувся, активізував сервісні програми, розплющив очі, протер їх та пригадав, що неодружений. Давно вже як.

– Банні, ти здуріла? – Гаркнув я до інка, що як завжди при згадці імені матеріалізувався в полі зору. – Що за жарти?

– Шеф, невідкладний дзвінок, – цього разу інк набув форми чемненької секретарки в коротенькій спідничці та строгих окулярах. – Інакше було вас не підняти.

– Дограєшся колись, – буркнув я. – Хто там? Бодя?

– Ні-ні, я б ніколи. Інк Директора наполягає на негайному зв’язку.

– У вихідний день? Зрання? Не міг залишити повідомлення?

Банні потупилась.

– Він натякнув, що директор особисто хоче поспілкуватись.

– Вмикай.

– Шефе! – зашарівся образ дівчини, – ви недоречно вдягнені!

– Дійсно. Добре, ввімкни фільтр.

Глянувши на годинник я зрозумів, що повернутись до сну не вийде, навряд Директор вирішив просто поговорити про життя. Отже доведеться збиратись. Зітхнувши я подався на кухню де Банні вже мала ввімкнути кавоварку.

– Шеф, – пролунав голос інка, – Директор онлайн. Вмикаю.

Переді мною виникло лице Директора.

– Привіт, Йване.

– Привіт, – буркнув я. Нічого церемонії розводити, я не на роботі зараз і взагалі…

Директор скривився. Ой, леле! Щось таки трапилось. Він навіть візіофільтр не ввімкнув, так що маю можливість спостерігати не накладену комп’ютерну маску, а його справжню й досить таки знервовану фізію.

–  Іване, з цієї миті ти на роботі!

Що? Та у мене ж законний…

– Згідно пункту 51.12.3 твого контракту… І вимкни фільтр, в житті не повірю що ти так приязно мені зараз усміхаєшся!

– Банні, зніми фільтр, – буркнув я, розуміючи, що справа вкрай серйозна. – Шефе, що трапилось?

– Інфопакет вже в твого інка, не був би таким старомодним – вже б завантажив прямо в свідомість.

–Це зайве. Отримати разом із об’єктивними фактами маячню наших аналітиків, включаючи та й подекуди приховану рекламу – дякую, не треба.

– Як знаєш. У нас зник клієнт, страховий поліс класу «абсолют».

– Це ж?..

– Саме так, це абсолютне страхування життя. Тобто – від усього!

– І зник? Безслідно? Без сигналу тривоги, без скидання аварійного дампу?

– Ось це все ти й маєш з’ясувати. Тривожні служби, звісно, роблять свою справу, але результату немає. Ти ж повинен… – Директор замовк, витираючи піт і явно не наважуючись щось сказати.

– Ви натякаєте, що ми розоримося, якщо доведеться платити неустойку?

Директор зітхнув.

– Пропала донька Самого. Не знаю, як вона вмудрилась, але з її інком втрачений контакт. Якщо вона загинула… Займись цим негайно. Коли щось піде не так… спершу я викину на вулицю тебе, а потім туди ж потраплю сам. Чому в такому порядку – зрозуміло?

Зображення зникло, а я сперся об стінку. Що ж тут не розуміти – закон всесвітнього тяжіння: шишки падають згори вниз. Оце так справа! Втім, нагорода, про яку Директор не обмовився, теж обіцяє бути немалою.

– Шеф, – знову в полі зору виник інк, цього разу в образі смішного зайчика з медичною сумкою, – ваше серцебиття перевищило норму. Може відмовитесь від кави?

– Ні. Давай. Інфопакет отримала? Читай!

Попиваючи ароматний напій, я все більше усвідомлював в яку халепу потрапив. Страховка класу «абсолют» – це страховка від усього. Практично без винятків. Звичайно, є примітки, що об’єкт страхування зобов’язується не опинятись в епіцентрі ядерного вибуху, не падати в фотосферу зірки, та не покидати меж Сонячної Системи.

Останній пункт – взагалі маячня, до речі, вписаний мабуть якимось розумником з почуттям гумору. Отже страховий комплекс «абсолют» машинним інтелектом класу «ААА» розсіяного типу. Тобто сформований множиною розсіяних по організму нанітів які у випадку будь-якого пошкодження реплікують втрачені органи та тканини, а в критичному разі просто беруть на себе функції тканин, заміщаючи їх.

Відео в додатку показує імітацію критичної катастрофи – потрапляння під душ розплавленого металу. Долаючи нудоту примушую себе дивитись, як з сяючої маси виходить обвуглене тіло – і тут же, на очах, починає обростати плоттю, і через мить сяюча усмішка показує правицю з піднятим догори великим пальцем. Гм, оце так реклама! До речі, звідки наніти взяти органіку для відновлення тіла? Лізу в примітки. Гм, на ролику дійсно показано справжній експеримент, проте не вказано, що до нарощення повноцінного органічного тіла повинно пройти ще кілька тижнів і до того часу варто обмежити себе… так, пропустимо… або скористатись послугами… ага. Одним словом – або лізь в біованну, або чекай поки наноасемблери будуть захоплювати із середовища необхідні їм для синтезу мікроелементи. Друга примітка – при неможливості… бла-бла-бла… Отже якщо геть прийшла полярна лисичка, то інк пробує транслювати актуальні дані стану організму для їх віддаленої реплікації.

Добре, з цим зрозуміло. А що там із нашою клієнткою? Банні виводить анкету.

Так, Єва Х, молодша дочка Самого, сімнадцять років, незаміжня… Гм. Іменнячко, одначе. А яка вона на вигляд?

– Шеф, – знову голосок Банні, – Доступ до персональних даних обмежено, вимагають ідентифікацію.

Ну, звісно. Дочка Самого, параноя і захист приватності. Відправляю логін «Pigmalion» та запис біометрики. Після майже непомітної паузи в полі зору виникає дівоча постать… у паранджі!

– Банні! Що це таке?!

Інк знову в образі дівчини виникає в полі зору та надуває губки.

– Згідно запиту – відтворення об’ємної моделі Єви. Одяг довільний.

– Так… тоді інший запит, аналіз моїх фінансів на предмет заміни персонального інтелект-комп’ютера на найсучаснішу та найпотужнішу з існуючих моделей.

– Прийнято. Фірма «Heuristic ALgorithmic», інки типу HAL 8000. Вартість, шефе, півтори сотні річних окладів.

– Банні, оброби запит ще раз, взявши до розгляду тільки персональні моделі інків.

– Прийнято, оптимальний варіант – інк фірми «Кібернетичні Системи», серія Т-1100. Вартість – півтора річних оклади. Шеф, – образ дівчини похнюпився, – зробити замовлення?

– Зроби висновки та повернемось до нашої клієнтки.

– Прийнято!

Миттю переді мною виник силует тієї ж Єви, проте цього разу одягнутий лише в бікіні. Гм, а штучка нічого собі! Втім, ті, хто можуть дозволити страховку «абсолют» тим паче можуть дозволити будь-яку біопластику. Вони взагалі можуть собі дозволити практично все. Що ж ти, панночко, витворила, що пропала безвісти з такою начинкою?

 

Оператор заїкався. Оператор червонів і мимрив. Оператор відчував себе винним. Якби я міг зараз призначити когось крайнім, то, безперечно, вибрав би ось цього хлопчиська, що до пуття не може зв’язати двох слів і відповісти на просте запитання. І опинився б він на вулиці, жив на велфер, лікувався в хоспісі, займався віртуальним сексом, жив віртуальним життям й ніколи б не знайшов хоч скільки-то відповідальної роботи. А невідповідальних і немає. Всюди, де не потрібно нічого вирішувати, розумні машини справляються краще від людей. Та й там де потрібно, подекуди…

На його щастя у мене немає ні бажання, ні можливості шукати та призначати крайніх. Мені потрібно докопатись до істини. Ще раз подивившись по черзі на обидві картинки оператора – з візіофільтром та без, й так і не вирішивши для себе на якому зображенні хлопчина виглядає жалюгіднішим, я вирішив змінити підхід.

– Добре, ти не можеш мені розповісти що відбувалось із клієнтом безпосередньо перед зникненням. Вірю, що те дівча усамітнилось із симпатичним молоденьким лопухом і ввімкнуло режим конфіденційності. Вірю, що вони полетіли в пилову хмару над вулканом й вирішили там зайнятись сексом. Всьому вірю. Поясни мені, чому ти не підняв тривогу, коли зв’язок перервався?

– Р-розумієте, н-наводки…  Якби с-служба порятунку витягла к-клієнтку якраз з-під… п-під час, тобто…

Жестом перериваю зв’язок.

Отже картина трішки прояснилась: юна леді, шукаючи екстремального кохання, вирішила зайнятись ним мало не над жерлом вулкану. Ще б пак, останній раз таке виверження було понад сто років тому! В юної дурепи при цьому вистачило клепки ввімкнути режим конфіденційності, який і зберігався аж до… гм. До моменту зіткнення із, як показує модель, вулканічною бомбою вагою в кілька центнерів. Інакше кажучи – розжареною такою каменюкою. Турбіни флаера рознесло, ввімкнувся сигнал СОС, який  і звучав кільканадцять секунд аж до падіння машини та ще трішки після. Через певну специфіку регіону точно локалізувати місце аварії не вдалось, проте приблизно воно співпадає із жерлом вулкану. Звичайно, рятувальники нічого не відшукали. Гм, гм. Останні дані – спроба інка клієнта передати актуальну інформацію про стан життєдіяльності, центральний інк, оцінивши швидкість передачі за даних умов, дійшов висновку, що весь пакет отримати не вдасться і прийняв досить таки ризиковане рішення… Он як!

– Банні, ще кави.

– Нагадую, – прошелестів голос, – що кількість кофеїну…

Ігнорую. Можна наказати замовкнути, інк, навіть з таким специфічним характером як Банні не зможе проігнорувати прямий наказ, проте мовчу. Банні щось розуміє, її проекція тут же зникає з поля зору. Піднімаюсь. Роблю кілька кроків по кімнаті.

– Розширену реальність – вимкнути.

Перед очима зникають всі меню та схеми, що транслюються просто в зоровий нерв, вперше за тривалий час оглядаю кімнату без її віртуальних складових. Метал, пластик, голий функціонал. Всі прикраси, білі фіранки та пейзаж за ними, картини на стінах та персидські килими на підлозі – всі вони імітуються підключеними до нервових закінчень мініатюрними імплантатами, розширена реальність, дана нам у відчуттях, трясця її мамі. Добре хоч статус дозволяє не переглядати рекламу, що стала, без перебільшень, всюдисущою. Роблю кілька кроків по вузенькому коридору й опиняюсь на кухні. Кава готова. Роблю кілька ковтків і переконуюсь, що її смак – справжній, а не ще один фантом, створений віртуалом.

– Розширену реальність – ввімкнути.

Миттєво чашка в моїх руках стає порцеляновою, а не пластиковою, стіни прикрашаються декором, вікно – вазонами та прозорими, майже непомітними занавісками, а сірий пейзаж змінюється на щось пасторальне.

Що у нас там далі? Модель розвитку ситуації. Відкриваю меню…

 

– 2 –

Із деякою зловтіхою я витягнув Директора із ліжка. Сподіваюсь, в ліжку залишилась пишна руденька панночка, яка потім влаштує старому козлу веселе життя. Проте байдуже, в порівнянні із тим, що він зараз почує від мене, будь-який скандал виглядатиме ніжним вітерцем супроти урагану.

– Привіт. Ти казав, що в будь-який час…

Директор не хмуриться, зовсім навпаки. Ким-ким, а бовдуром він ніколи не був й скласти два і два може. А запівнічний дзвінок й мій панібратський тон свідчать про те, що зараз він почує дуже й дуже багато цікавого.

– Розповідай, – кидає він і, схаменувшись, вмикає фільтр. Мить – і замість невиспаного лисуватого чолов’яги я бачу статечного бізнесмена з виразом незворушного спокою на обличчі.

– Для початку, розробники нанокомплексу «Абсолют» запевнили мене в надійності власного творіння. Пригадуєте рекламу, де клієнт самохіть вибирається із розплавленого металу? Якби ситуація була штатна, інк Єви скинув би дамп стану її організму на сервер і біопринтери вже б відтворили дівчину в повному симпатичному об’ємі. Проте через ряд факторів передача не змогла відбутись в повному обсязі, тому інк сервера, змоделювавши ситуацію, зняв обмеження з інка клієнтки. А той, оцінивши ситуацію, почав еволюціонувати.

– Що?

– Саме так, ми маємо беззаперечний факт некроеволюції. Але слухайте далі. Інк клієнтки прийняв ряд нестандартних рішень, зокрема, прийшовши до висновку про неможливість біологічного існування в зовнішньому середовищі, почав замінювати тканини тіла на комплекси спеціально розроблених нанітів. І на той час, коли жар розплавив флаер – заміщення першої серії вже відбулось. До речі, супутник клієнтки схоже таки загинув.

– Він не наш клієнт, облиш. Чекай, ти сказав «першої серії»?

– Саме так. Існуючі наносистеми теж не могли б функціонувати в умовах розпеченої магми тривалий час, тому еволюція продовжувалась. Так що тепер ми маємо новий нанокомплекс. Що може існувати в неймовірних умовах. Науковці виють від радості й сиплять такими термінами, що тільки для того, щоб їх повторити слід кілька років вчитись. Якщо ж коротко, то це звучить як «алмазні нанокомплекси в розплавленому металі».

– Тобто клієнтка жива? – радість Директора не змогла приховати навіть комп’ютерна маска.

– Саме так. Тобто була жива живісінька кільканадцять хвилин тому й почувала себе добре. Зараз наші яйцеголові петрають, як влаштувати зворотне перетворення цієї панночки в людину.

– Це… Це неймовірно! – Схоже Директор забігав по кімнаті. – Ми з цього влаштуємо таку рекламу, таке шоу! Вона зберегла людську подобу?

– Так, звісно.

– Тоді… уяви собі – озеро розплавленої магми, хитромудрі пристрої та прилади, сивочолий науковець, неодмінно скуйовджений, симпатичні асистенти. Напруга росте, очікування… і тут з киплячої магми виходить вона! Прекрасна юна дівчина, чарівні форми, блискучий метал та алмазний пил… очі палають… Іване, ми завоюємо світ! До речі, я вже говорив тобі про премію? Ні? І не скажу, це ще не вирішено, як і те, хто саме увійде в якості молодшого партнера.

– Директоре. Є маленьке ускладнення.

– Ти про що? З нею ж все в порядку, вона здорова? Чи Сам?…

– Ні, я про інше. Ви уявляєте, чим вона займалась в момент… так би мовити аварії?

– Звісно, деякі моменти ми афішувати не будемо. Ви ж тіла її супутника не знайшли? Ну навіщо засмучувати близьких, де врятувалась одна людина, там могла врятуватись й інша, оголосимо таким, що пропав безвісти та деякий час продовжимо пошуки. Натякнувши, що якби він застрахував життя в нашій компанії…

– Пане, пане директоре. Тут інший момент, дуже, дуже пікантний. Бачите, панночка кохалась безпосередньо перед… аварією. І в процесі перетворення… Одним словом вона вагітна.

– Чекай, тобто вона завагітніла ще до?

– Ні, схоже вже після. Тобто ту істоту, яку вона зараз носить в своїй металево-алмазній утробі віднести до людських істот уже не вийде ніяк. І, гірше того, його розвиток відбувався в умовах, що практично виключають трансформацію в істоту біологічного плану. А дівчина… клієнтка тобто…

– Ну кажи вже!

– Вона не хоче повертатись, якщо при цьому втратить дитину. Тому, думаю, нам слід зрозуміти, що ми відтепер маємо сусідів по планеті.

Директор здивовано подивився на мене і відмахнувся.

– Але ж вона жива і здорова? Отже це не страховий випадок.

 

– 3 –

Директор зник з поля зору, я ж закрив очі і вимкнув зображення, насолоджуючись блаженною темрявою. З цього стану мене вирвав приємний дівочий голос.

– Ку-ку! Шефе, можна появитись?

– Можна, – пробурмотів я не відкриваючи очей.

Банні тут же скористалась дозволом і вивела в поле зору дивний абстрактний пейзаж, наче Далі взявся малювати урбаністичні пасторалі. Проте на цьому фоні цілком органічно виглядала фігура дівчини, неначе відлита з рідкого металу та пересипана діамантами. Вона, граціозно вигинаючись, підійшла до мене та взяла мене за руку.

– Шефе, – Банні спробувала заглянути мені в очі. – Може кави?

– А як же кількість кофеїну в крові?

– Ну, відсвяткувати, – голос інка затремтів, неначе демонструючи турботу й жалість, а не чергові примхи китайської кімнати[1]. ­– Можна навіть краплину коньяку.

– А поцілувати? – усміхнувся я.

– А можна? – відсторонилась металева дівчина. – До речі, шефе, твій рахунок серйозно поповнився, можна вважати ми вийшли на вісімдесят сім відсотків. Ще трохи – і можна буде …

Вона не сказала – колись я заборонив їй вживати слово «трансформація». Дійсно, дорога, дуже-дуже дорога річ. За можливість відчувати, рухатись, жити можна дорого заплатити, але навіть недорогі імплантати можуть транслювати потрібні відчуття безпосередньо в мозок, і сконструйований світ нічим не поступається оригіналу. Об’єктивна реальність, дана нам у відчуттях, трясця їй… Чому ж я з відчайдушною наполегливістю заробляю їй на справжнє тіло?

– Добре, Банні, переконала. Кава, коньяк та поцілунок. Зараз буду на кухні.

Ще мить тиші – і піду до столу, де мене чекатиме справжнісінька кава зі справжнісіньким коньяком, а потім відчую цілунок, що нічим не відрізняється від справжнього.

 

 

[1] Китайська кімната — уявний експеримент описаний Джоном Серліо. Людина, замкнена в кімнаті отримує карточки з китайськими ієрогліфами та відповідає на них, керуючись набором правил, при цьому самих ієрогліфів вона не розуміє. При достатньо складному наборі правил людина видаватиме осмислені відповіді, так і не розуміючи що саме вона робить. Даний експеримент є критикою тесту Тюрінга.