Ігор Сілівра

Китайська кімната[1]

«Я до пуття так і не збагнув, як потрапив сюди». Знайомі слова, вдруге повторювати їх не буду. Здається я хворів… чи ні? Не пам’ятаю. Закриваю засалений й заляпаний зошит – щоденник мого попередника. Цікавий чоловік, при нагоді погомоніти б з ним за келихом пива.

Дзинь… Нове Послання.

На столі виникла карточка-пазл. Тепер я знаю що слід робити, а от вперше… Вперше я здивувався і ще більше злякався, коли ноги самі понесли мене до бібліотеки, до розгорнутої на столику для читання книги. «Том перший. Загальні поняття». Як ви здогадались, крім томів цієї дивної праці в бібліотеці не було нічогісінько. Щоденник я відшукав трохи пізніше.

«Час тут йде дивно. Їжа з’являється сама-собою, можу досхочу майструвати, можу займатись будь-яким хобі, яке тільки спаде на думку. Та тільки-но на столі виникає Послання…»

Я одразу й не зрозумів, про що написав попередник, проте ігнорувати те, що він назвав Посланням, не в силі. Це наче непереборна тяга, інстинкт… Не знаю.

Цього разу карточка швидко розкладається усього на сім шматочків, тобто користуватись доведеться дванадцятою шафою третьої зали. Уже досвідченим оком розбиваю знаки Послання на групи – видно варто розпочати із тридцятого протоколу. З полиць доводиться витягувати все нові й нові томи, спеціальна дошка покривається номерами й пам’ятками. Правила й підправила, протоколи й кодування змінюються зі звичною швидкістю й, врешті-решт, пора приступити до складання Відповіді.

Останнє приміщення бібліотеки містить картотеку, туди й прямую, тягнучи за собою дошку з номерами. Ну чому вони не придумають чогось простішого чи хоча б легшого? Знати б хто ті «вони».

От і все. Залишилось скласти з карточок ще один химерно вкритий візерунками ієрогліфів пазл – і Відповідь зникне як тільки останній елемент стане на своє місце.

А велетенський годинник покаже, що пройшли лічені секунди.

До речі, я ні бельмеса не тямлю в тих ієрогліфах.

Знову гортаю щоденник. «Мені ніколи не доводилось вести армію в бій…». Дивно. Або попередник пригадав про себе більше ніж я, або він був украй поетичною натурою. Я от не пригадую нічого подібного й це може означати що завгодно – й те, що я був воєнним генієм, й те, що я попав сюди відкосивши від призову. А от тепер мені доводиться, якщо, звісно, вірити щоденнику, бути генералом. Начебто Послання містять зведення обстановки на фронтах, а Відповіді – накази військам. Чого попередник так вирішив – не знаю, але схильний вірити.

В центральній залі палацу на велетенський екран спроектована військова карта. Нічого особливого: штриховка, стрілочки, значки. Проте варто крутнути невеликий штурвал, посунути важелі – й картинка змінюється, показуючи то броньованих потвор, що плюються вогнем, то закопчене трояндами розривів небо, то тисячі й тисячі людей, що б’ються, біжать, гинуть.

На карту дивитись легше.

 

Здавалось би що отримання відповіді – проста й рутинна операція, що  вимагає лише часу, проте ні. Річ у тім, що правила, описанні бібліотеці, дозволяють складати Відповіді по різному. Якщо хочеться скоріше закінчити (що значить «скоріше» при дивному ході часу, про який я розповідав – не питайте), то можна обмежитись мінімальною кількістю карточок, якщо є бажання й натхнення, то можна скласти неймовірну по складності й красоті картину-плетиво. Попередник вважав, що чим складніші плани він розробляє, тим більш успішне його керування армією. Не певен.

Більше в щоденнику не знайшлося нічого цікавого. Значна його частина присвячена спробі розгадати зміст ієрогліфів. Попередник послідовно виписував здогади, як міг перевіряв їх і так само послідовно викреслював.

І тільки останній напис мене збентежив: «Здається я відшукав-таки спосіб зупинити цю безглузду війну. Завтра спробую».

Очевидно, що спосіб себе не виправдав.

Колись, ще в попередньому житті, я знав просту істину: правильно поставлене запитання містить більшу частину відповіді. Що потрібно, щоб зупини війну? Невже чиясь добра воля?  Перемога? Поразка? Виснаження ресурсів?

Не те, не те…

Потрібно розуміти причини, через які ця війна почалась. І чомусь мені здається, що по той бік лінії фронту є такий самий палац із таким самим нещасним, що не відає суті відданих ним наказів.

Тобто причини війни не знає взагалі ніхто.

Цікаво чи був перед війною обмін дипломатичними нотами і як він виглядав: розмова без мовців, діалог зміст якого незрозумілий учасникам.

Цього я ніколи не дізнаюсь.

Споглядання війни зводить з розуму, хобі вичерпуються, складати пазли стає все важче, постійно відволікаюсь. Невже божеволію?

Здається, що я вже перепробував усе: видавав разючі по своїй величині відповіді, обмежувався лаконічними повідомленнями менш ніж з десятка частин, розгадував значки й проводив експерименти. Це після того як переконався, що спроби подати знаки чи утекти залишаються без уваги.

Схоже я протримався довше ніж попередник – наслідив значно більше. А, може, він просто розумніший: якщо не в моїх силах зупинити цю війну, то ніхто мене не може змусити приймати в ній участь. Добре було б написати щось на згадку про себе, проте все, що треба уже є в щоденнику. Здається я знаю чому про останню спробу попередник не написав нічого. Якщо ж не вийде…

 

Отець-Імператор десятки років особисто очолював нашу переможну армію. Проте молодша, сильніша зміна підставляє плече стомленому старшому поколінню. Отець – ми продовжимо вашу справу. Віват Отець – Віват Новий Імператор! Віват нашій переможній армії, що під мудрим керівництвом приведе нас до остаточної перемоги!

Віват!

 

«Я до пуття так і не збагнув, як потрапив сюди». Знайомі слова, вдруге повторювати їх не буду. Здається я хворів… чи ні? Не пам’ятаю.

[1] Китайська кімната — уявний експеримент, описаний Джоном Серлем, в якому критикується можливість моделювання людського розуміння природної мови, створення так званого «сильного штучного інтелекту». Зокрема є критикою тесту Тюрінга.